Читати книгу - "Експансія-I"

потрібен був гарант на випадок моєї втечі до нейтралів, ясно, навіщо він це зробив. Він міг не вірити Фрайтаг, міг боятися, що я зробив її своєю, але головне, що його лякало, — це моя втеча з рейху. Він страхувався. Вони вміли страхуватися кров'ю безневинних людей, складаючи вину за це на того, хто їм потрібний. Якщо цей американець відмовиться виконати цю мою умову, тоді треба послати все к чорту; тут. у пансіоні, вони навряд чи порішать мене, багато галасу; є година-дві на вчинок. Іти в метро, в будь-який спосіб відірватися від спостереження й тікати до французького кордону. Будь-що, тільки туди. Де підкине попутна машина, де автобус. Іти польовою дорогою, далі від шосе. Головне — іти, рух є те єдине, що може врятувати од відчуття безнадії. В усякому разі — це вихід. Брудним даватися не можна, бо вони тоді можуть сунути мене в будь-яку гидоту, не відмиєшся. І не заспокоюй себе Лойолою, його словами, що шкурка варта вичинки… Так, але як ти, саме ти, доведеш свою непричетність до вбивства Фрайтаг? В архівах не може бути рапорту виконавця. Таке навряд фіксується. Але в архіві можуть бути звіти шофера Ганса, якого потім убили люди Мюллера, щоб заплямувати мене кров'ю нещасного хлопця… В архіві повинен бути його рапорт про те, що ми з ним проводжали Фрайтаг у Швецію і вона стояла на борту парома і махала мені рукою, довго, якось беззахисно, дуже ніжно; усе-таки в людях, засуджених на загибель, заздалегідь прочитується приреченість… Так, це один шлях. Другий шлях для доказів мого алібі — екіпаж парома; судно шведське, ті, хто працював там півтора року тому, думаю, усе ще плавають з Німеччини до себе додому. Нехай американці спитають тих, хто бачив, як я ходив по пірсу, там ще стояла моя машина, як я прощався з жінкою, яка плакала, стоячи на борту. Я тоді був сам на пірсі, йшов дощ, машина стояла віддалік, але з парома її бачили, тоді з рейху практично ніхто не їздив до Швеції, кордони були перекриті, весь народ став заложником, щоб фюреру було не так страшно гинути самому… Напевне мене запам'ятали. Я назву точну дату. Я примушу себе згадати обличчя тих членів екіпажу, мимо яких я проходив з каюти першого класу до східців… Я мушу настроїтись на той день, зосередитись, подивитися це кіно в моїй пам'яті. Й описати тих, хто був тоді».

Американець повернувся замислений, сів до столу, уважно подивився на Штірліца, хмикнув і, повертівши головою, щоб розім'яти шию, спитав:

— Ну як?

— Чудово, — відповів Штірліц. — А у вас як? Помічник не сердився?

— Сердився. Лаяв мене найгіршими словами. Нічого, пересердиться. Ну, що надумали? Як моя пропозиція?

— Вона цікава. Але я не прийму її, коли ви не допоможете мені довести, що це, — Штірліц торкнув мізинцем фотографії мертвої Дагмар, — брудна фальшивка, яку організував проти мене шеф гестапо Мюллер.

— Ви ж з ним хлебтали з одного корита. Який йому був сенс плямувати вас?

— Прямий. Я розповім про це після того, як ви приймете мою умову. Я не розповідатиму вам своєї історії, як дрібний карний злочинець, що опинився в камері рецидивістів. Це дрібнота ублажає неприторенних негідників. А це проти моїх правил.

— Зате це за моїми правилами.

— Ну, тоді й грайте з самим собою за вашими правилами. Тільки спочатку заберіть усе це сміття. — Штірліц підсунув на краєчок столу паспорт, фотографії, відбитки пальців, гроші й візитну картку Ерла Джекобса. — І зачиніть двері кімнати з того боку.

— Не треба зариватись. — Очі його звузились, нічого пташиного в них не було, крихітні щілини. — Постарайтесь ніколи не забувати, що ви — брудний нацистський бандит.

— До якого ви, чистий демократ і борець за свободу, прийшли з пропозицією співробітничати.

— Не треба мене дратувати. Бо зверну вам щелепу, я це вмію робити, бо працював у професіональному боксі.

— Це дуже демократично, коли професіонал б'є хвору людину. З таким демократизмом вас би з радістю взяв у свою особисту гвардію рейхсфюрер Гіммлер, він цінував професіоналів.

— Не заривайся, тварюко.

— Геть звідси, — неголосно, дуже спокійно мовив Штірліц. — Геть! А то розбуджу весь цей блощичник. Мої сусіди торгують краденим, вони не люблять лягавих, якої б національності вони не були. Ідіть, інакше буде галас. Вам цього не треба. А я вже нічого не боюся.

— Ви всі боїтеся за свою смердючу нацистську шкуру…

— В кожному правилі бувають винятки, — сказав Штірліц, зрозумівши, що в них немає нічого, крім цих його «пальців»; ні Айсмана немає, ні Хьоттля, ні Рольфа, ні Шлага; якби вони були в них, цей хлопець говорив би інакше, вони не держать у себе кретинів, розумна нація, сильна держава, цінують розум.

— Що ви хочете цим сказати? Намагаєтесь заправити інформацію, начебто ви підтримували героїв замаху на Гітлера? Рятували євреїв? Передавали таємниці біснуватого Білому дому чи Кремлю?

— Заправляють сорочку в штани. Інформацією обмінюються.

Очі знову округлились; засміявся, але не так заливчасто, як перед цим; похихикував, уважно дивлячись на Штірліца.

— Отже, коли я спробую розібратися в справі з убивством Фрайтаг, ви готові на мене працювати? Так треба вас розуміти?

— Мене треба розуміти так, що я прийму вашу пропозицію після того, як ви покажете мені абсолютно всі матеріали, пов'язані з справою Фрайтаг, а я поясню вам, що треба зробити, аби довести моє алібі. Майте на увазі, вам це вигідніше, ніж мені. Одна справа, коли ви співробітничаєте з офіцером політичної розвідки Шелленберга, який займався аналізом зовнішньополітичних імовірностей, а інша — з костоломом і вбивцею. Не ви робите агента, Мухамед, а саме агент робить вас, гарантуючи ваше зростання й просування вгору по службових щаблинах.

— Слухайте, а на ринку тут можна попоїсти? — задумливо спитав американець.

— Можна, тільки там немає гарячого.

— Поїдемо на ринок?

— Поїдемо.

— Але перш ніж ми поїдемо, дайте мені відповідь: поки я виконуватиму ваше прохання, готуватиму телеграми в Швецію і в нашу зону Берліна, ви згодні зустрітися з вашими колегами? Колишніми колегами?

— Я знаю тільки одного. Ви його теж напевне знаєте, він мені приносить гроші щосуботи.

— Герберт, він же Зоммер? Він не ваш колега. Він з вашої смердючої партії, він ніколи не працював у розвідці. Ми знаємо про нього все, він нас не дуже цікавить.

— Невже? Значить, вам відомо, де він бере гроші?

— Це моє діло, а не ваше… Я дам вам імена кількох людей… Зустрінетесь з ними?

— Що за люди?

— Один очолював резидентуру в Лісабоні у сорок п'ятому, другий був у