Читати книгу - "Мати все"

Рая згадала, як ускочила в автобус, як зачинилися двері, як циганка раптом озирнулася і заклякла… «Я втечу… – Роздивилася спасіння. – Якщо тут… у цієї красивої пані, буде страшно, я втечу…»

За спиною двері під’їзду – грюк!

Ангеліна відчинила і всі слова розгубила.

– А це… Я кажу… Та хіба… – белькотіла безпорадно.

Пакети з Іветтиних рук приймає, та все на дівчину зиркає. Ой біда! Знайшла-таки хазяйка жертву. А худа ж, прости Господи! Наче без шлунка народилася, Божою росою губи змочує. І зросту того – шпиндя мала. А косу має… Отут би й згрішила, та куди очі подіти?! Коса гарна. І очі дивні – літній полудень ясний. Та вже дуже мала… і на зріст, і на вигляд. Хіба нині паспорт у тринадцять дають?! Як же хазяйка таке мале-незріле вмовила від мамки відірватися? Ох і гріх смертний!

Іветта принюхалася. Брова – дугою.

– Що це за запах, Ангеліночко?

– «Шалімара»! – як згадала, так і сказала. – Лідуся подарувала. Я тільки крапельку за вухо, а воно… Разів п’ять вмивалася – пахне! – Наважилася: – А це що за гостя з вами?

Бо ж Бог є! Може, помилилася, коли подумала, що хазяйка ляльку для сина привела. Іветта поглядом, наче факір вогнем, накреслила у повітрі: «Обережно!», поклала руку Раї на плече.

– Знайомся, Ангеліночко. Це і є наша Раєчка.

– Добрий вечір, – прошепотіло дівча.

– Раєчка? – Ангеліна прочитала хазяйчин погляд більш конкретно: «Уб’ю!», знітилася, метушливо всміхнулася. – Проходь, проходь, Раєчко.

– А де Платон? – спитала Іветта.

– Спить.

Іветта демонстративно розгублено сплеснула руками.

– Що робитимемо, Раєчко? Розбудимо?

– Та хай… – перелякалося дівча.

– Добре! Зробимо, як ти сказала. Хай спить. І тобі треба відпочити, – Іветта вже йшла до вітальні, команди роздавала. – Ангеліночко! Приготуй мені ванну. Ні! Спочатку покажи Раєчці її кімнату, допоможи розібрати речі, а потім приготуй мені ванну.

Зупинилася посеред вітальні, театрально обернулася до дівчини, розкинула руки:

– Вітаю тебе у твоєму новому домі, Раєчко.

– І я вітаю, – буркнула Ангеліна.

– Дякую… – прошепотіла, мимоволі оченятами стрельнула: так пані голосно її привітала, що, певно, сина розбудила. Зараз вийде…

Кругла, як гарбуз, рум’яна тітка з добрими очима обійняла її, повела до пишної вітальні з картинами на стінах, із неї – у широкий коридор із книжковими полицями вздовж стіни. Одні двері минули, другі, треті… Урешті, нянька зупинилася перед четвертими дверима, штовхонула їх і вже не так радісно сказала:

– Ну що… Проходь… Ось він, твій закапелок… Сама впораєшся чи допомогти?

– Дякую…

– Що «дякую»?

Рая знизала плечима:

– А що треба робити?

– Тобі? Нічого! Працюю тут я! Відпочивай уже! – Нянька намагалася говорити привітно, та всередині, певно, сидів чорт-гризло, сміявся-розсмикував незрозумілу образу, штовхав назовні.

– Добре, – так беззахисно і покірно погодилося дівча, що Ангеліні стало соромно. Чого визвірилася? Малій і так, певно, непереливки, ще й вона штрикає?!

Зітхнула – ой-йой… Залишила пакети з обновками біля дверей, повела дівчину по кімнаті.

– Оце Іветта Андріївна для тебе кімнату підготувала – усе нове, щоби ти не думала… Ліжко з ортопедичним матрацом, щоби спина не боліла ніколи. Бач, яке широке? Розкинешся… Покривальцем м’якесеньким укриєшся і дивитимешся телевізор. От уже гарно хтось придумав, щоби великі пласкі телевізори на стіни чіпляти. І дивитися зручно, і місця не займає. А як не захочеш телевізора, так музичний центр собі слухатимеш. У Платона тих дисків… А ця шафа – для твоїх речей. От і є куди обновки складати. І не думай, що шафа завелика. Іветта Андріївна й не такі шафи вміє нарядами забивати до краю. А цю штуковину з великим дзеркалом звуть туалетним столиком, хоч мені це слово геть не подобається. От унітаз точно – «туалетний стільчик». А це… Коли я була малою, так у нашому селі жінки на такі комодики з дзеркалами «трюмо» казали. І на диван оцей оксамитовий непрактичний полуторний, що він тут – «канапе», казали просто «диван». Бо канапе – це бутерброд. У кутку стіл із комп’ютером. Як не розберешся, Платосик усе чисто розкаже. Ох же він у нас розумний у цьому ділі.

– А тут двері… – наважилося дівча, показало на невеликі двері біля широкого, вкритого невагомим покривалом ліжка.

– А тут твоя ванна кімната, – Ангеліна відчинила двері й увімкнула світло. – Душова кабінка, ванна і туалет із біде. Що таке біде знаєш?

– Так, – розгубилося.

– Ну і що це? – глузливо посміхнулася нянька.

– Знаю… – голову опустило.

Нянька зітхнула:

– Ну, добре, дитино. Допомогти тобі речі у шафу поскладати?

– Дякую… Сама…

– От і добре. Обживайся. У ванній – рушники і халат. Піду Іветті Андріївні ванну приготую, а потім зайду.

– Коли? Скоро?

– А чому питаєш?

– Щоб устигнути… речі поскладати.

Нянька всміхнулася сумно.

– Ох, дитино-дитино… Хіба ж я перевірятиму? Як не поскладаєш, сама складу. Ти тепер – пані. Звикай. Зараз ванну хазяйці приготую і їсти тобі принесу. Ти ж бо не їла з ранку.

Рая знітилася, щоку до плечика гострого притулила.

– Та хай… Зранку вже.

– Яке там «зранку»… Принесу. Дивись мені, не засни голодною…

Нянька покотилася до дверей. Рая сіла на ліжко й завмерла. Ще хвилину тому обережно ступала за Ангеліною слід у слід, ніби за крок вбік – кара, із настороженою цікавістю роздивлялася те ліжко, шафу, щось середнє між кріслом і диваном, що звалося канапе, дзеркало… Дзеркало! І ванна своя? Біде якесь… Телевізор величезний. Хоча б не зламати, а то натисне не на ту кнопку… Музика. «Хоч би тітка скоріш пішла», – стрибали думки. Ох, вона тоді… У кожну шухлядку позаглядає! Перед дзеркалом покрутиться! Рожевих портьєр торкнеться. На світлині, що її пані показувала, вони здавалися такими прозорими, а тепер здаються такими цупкими – певно, бо ніч? А килим же який! Білий! І меблі всі білі лаковані… Провела долонькою по пухнастому покривалу. Озирнулася до портьєр. Ні! Рукою не дотягнеться, а підвестися і підійти – страшно. Заклякла на ліжку, тільки очі – то на шафу, то на туалетний столик, то на телевізор…

«Речі ж поскладати!» – згадала. Підвелася, насторожилася, ніби з кожного кута за нею камери стеження. Обережно відчинила шафу і розгубилася: це ж скільки нарядів треба накупити, щоб повна шафа…

Коли за десять хвилин Ангеліна вкотила до Раїної кімнати смішний столик на коліщатках, дівчина сумирно сиділа на ліжку. Тільки рука на подушці, ніби під нею скарб небачений.

Ангеліна підкотила столик