Читати книгу - "Сповідь відьом"

перейшли до менш дражливих тем розмови, а після вечері піднялися нагору. Демон розділив одну з вільних приймалень хатини на гостьову кімнату і спальню. В гостьовій кімнаті основним елементом інтер’єру була велика древня шахівниця з різьбленими елементами зі слонової кістки та чорного дерева, гідна місця в музеї під захисним склом, а не в гігантській їдальні з постійними протягами. Як і магнітно-резонансна томографія, ця шахівниця була подарунком від Метью. Довгими вечорами, коли вони грали в шахи та обговорювали свою роботу, їхня дружба міцніла й поглиблювалася. Одного вечора Метью почав розповідати Гемішу історії про свої колишні звитяги. Тепер у Метью Клермона залишилося мало секретів від Геміша, і вампір був єдиним зі знайомих демону створінь, хто не боявся його потужного інтелекту.

Геміш, за звичкою, сів грати чорними.

— А ми завершили нашу попередню партію? — спитав Метью, зобразивши подив, коли побачив фігури, акуратно виставлені в початкову позицію.

— Так, завершили. І ти виграв, — коротко кинув Геміш, заслуживши широку всмішку друга, що траплялося досить рідко.

Вони рухали фігури. Метью — неквапливо, а Геміш — швидко й рішуче, коли наставала його черга. Було тихо, тільки дрова потріскували в каміні, та годинник цокав на стіні.

За годину гри у шахи Геміш перейшов до реалізації завершального етапу свого плану.

— Маю до тебе запитання, — обережно мовив він, чекаючи, коли його приятель зробить свій наступний хід. — Ця відьма — вона потрібна тобі сама по собі, чи як істота, що має владу над отим манускриптом?

— Та не потрібна мені її влада! — вибухнув Метью і зробив хибний хід турою, яку Геміш швидко взяв. Вампір схилив голову, від чого став іще більше схожий на ангела з картини доби Відродження, що замислився над якоюсь всесвітньою проблемою. — Господи, я й сам не знаю, чого хочу.

Геміш доклав зусиль, щоб зберегти непорушність своєї пози.

— А мені здається, що знаєш, Метью.

Вампір зробив хід пішаком і нічого не відповів.

— Оті інші створіння в Оксфорді, — продовжив Геміш, — невдовзі вони дізнаються, якщо вже не дізналися, що тебе цікавить дещо більше, аніж ота древня книга. До чого ти прагнеш?

— Не знаю, — прошепотів вампір.

— Кохати її? Скуштувати її? Зробити її подібною собі?

Замість відповіді Метью загарчав.

— Дуже страшно, — кинув Геміш знудженим тоном.

— Є багато такого, чого я не розумію, Геміше, але є й таке, що я знаю, і в чому я не сумніваюся, — напружено проговорив Метью і взяв келих, що стояв на підлозі біля його ніг. — Я не піддамся своїй жазі до її крові. Я не хочу і не збираюся брати під контроль її силу та здібності. І я, безперечно, не хочу робити з неї вампіра. — Від думки про це Метью аж здригнувся.

— Що ж, тоді залишається одне кохання. Нарешті ти маєш відповідь на свої запитання. Насправді ти добре знаєш, що тобі потрібно.

Метью відпив ковток вина.

— Я бажаю того, чого мені не слід бажати, і жадаю ту, яка ніколи не стане моєю.

— А ти не боїшся поранити її? — тихо спитав Геміш. — Ти ж раніше мав стосунки з теплокровними жінками і ніколи не завдав шкоди жодній із них.

Важкий кришталевий келих у руці Метью хруснув навпіл. Верхня частина його впала на підлогу, і вино розлилося по килиму. Геміш побачив, як тьмяно блиснули дрібні скалки скла між вказівним та великим пальцями вампіра.

— Ой, Мет! А ти мені раніш про це не розповідав! Чому? — Геміш миттю взяв під ретельний контроль вираз кожної риси свого обличчя, щоб не видати вампіру ані краплини того потрясіння, яке він відчув.

— Як я міг про це розповісти?! — Метью дивився на свої руки, потім розтирав скалки кінчиками пальців доти, поки вони не заблищали темно-червоною сумішшю крові та скла.

— Ти завжди думав про мене краще, ніж я на те заслуговую.

— Хто була та жінка?

— Її звали Елеонора. — Вимовляючи це ім’я, Метью мимоволі затнувся. І різко провів перед очима тильною стороною долоні, немов намагався стерти з уяви її обличчя.

— Якось ми з братом билися. Зараз я навіть не пам’ятаю, через що ми з ним посварилися. А тоді мені хотілося задушити його голими руками. Елеонора закликала мене до здорового глузду. Вона стала між нами і… — Голос вампіра затремтів і перервався. Він обхопив голову руками, навіть не завдаючи собі клопоту стерти кров із порізаних пальців, які вже встигли загоїтися. — Я так її любив — і я убив її.

— Коли це було? — прошепотів Геміш.

Метью опустив руки і, повернувши долонями догори, пильно поглянув на свої довгі дужі пальці.

— Сотні років тому. А може, вчора. Яка різниця? — спитав він із типовою для вампірів зневагою до часу.

— Велика різниця, якщо ти зробив цю помилку ще новоспеченим вампіром і не мав змоги контролювати власні інстинкти та голод.

— А, он як. Тоді я вбив іще одну жінку — Сесілію Мартін. Це сталося трохи більше ніж сторіччя тому. І тоді я вже не був, як ти кажеш, «новоспеченим вампіром».

Метью підвівся з крісла і підійшов до вікон. Йому хотілося вистрибнути в темряву і щезнути там, аби тільки не бачити жаху в очах Геміша.

— Кого ти ще убив? — різко спитав демон.

Метью похитав головою.

— Більше нікого. Дві — це вже й так занадто. Третьої бути не може. Ніколи.

— Розкажи мені про Сесілію, — сказав Геміш тоном наказу, подавшись уперед у своєму кріслі.

— Вона була дружиною банкіра, — неохоче почав Метью. — Я побачив її в оперному театрі — і буквально захворів нею. У ті часи кожен чоловік у Парижі був до нестями закоханий у чужу дружину. — Він намалював пальцем обрис жіночого обличчя на спітнілому склі вікна.

— Переді мною не поставала проблема завоювання її серця для самоствердження, ні. Просто мені захотілося її скуштувати, і тієї ж ночі я подався до її будинку. Та раз почавши, я вже не міг зупинитися. Не міг я і дозволити їй померти — вона була моєю і я не збирався її втрачати. Тому саме вчасно зупинився, коли пив її кров. Господи, як їй не сподобалося бути вампіром! Сесілія увійшла до палаючого будинку, і я не встиг її зупинити.

Геміш нахмурився.

— Тоді це означає, що ти не вбивав її, Мет. Вона сама себе вбила.

— Я пив її кров, аж поки ця жінка опинилася на краю загибелі, потім змусив її пити мою кров, і перетворив її на створіння без її дозволу, бо я був переляканим егоїстом, — сказав Метью з люттю