Читати книгу - "Сповідь відьом"

— А чому ти приховав це від мене? — спитав демон, намагаючись спокійно сприймати розповіді друга, але це було непросто.

— Навіть вампірам буває соромно, — напружено проговорив Метью. — Я ненавиджу себе — і мушу ненавидіти — за те, що скоїв із цими жінками.

— Саме тому кажу: годі приховувати якісь таємниці, Мет. Бо вони тебе знищать. — Геміш пригадав те, що хотів сказати раніш, і продовжив: — Ти не збирався навмисне убивати Елеонору та Сесілію. Тому ти — не вбивця.

Метью торкнувся пучками білої шибки і вперся лобом у холодне скло. Коли він заговорив, голос його був глухим і позбавленим життя.

— Ні, я потвора. Жахлива потвора. Елеонора простила мене. А Сесілія — ні.

— Ти — не потвора. — Геміша непокоїв тон друга.

— Може, й ні, та я таки небезпечний. — Він обернувся і впритул поглянув на Геміша. — Особливо для Діани. Навіть Елеонора — і та не збуджувала в мені таких почуттів. — Від самої лише згадки про Діану його жага враз повернулася, а від серця до живота поширилося заціпеніння. Вампір аж почорнів, намагаючись взяти себе в руки.

— Ходімо дограємо в шахи, — хрипко сказав Геміш.

— Мабуть, мені треба їхати, — якось непевно мовив Метью. — Тобі не слід спати зі мною під одним дахом.

— Не будь ідіотом, — різко кинув Геміш, немов батогом ляснув. — Нікуди ти не поїдеш.

Метью сів у крісло.

— Не розумію, як ти, знаючи тепер про Елеонору та Сесілію, можеш так до мене ставитися. Ти ж мусиш ненавидіти мене, — мовив він після кількахвилинного мовчання.

— Я навіть не уявляю, що ти маєш зробити, щоб я почав ненавидіти тебе, Метью. Я люблю тебе, як брата, і любитиму до останньої миті життя.

— Дякую тобі, — видихнув Метью із серйозним та суворим виразом обличчя. — Я спробую заслужити таке ставлення до себе.

— І не намагайся. Просто будь собою, — хрипко мовив Геміш. — До речі, ти зараз втратиш свого слона.

Двоє створінь насилу зосередили увагу на шахах, а коли вранці Джордан приніс каву для Геміша і пляшку портвейну для Метью, вони й досі грали. Дворецький мовчки підняв із підлоги залишки роздавленого келиха, і демон відіслав його спати.

Джордан пішов, а Геміш поглянув на шахівницю і зробив завершальний хід.

— Шах і мат.

Метью зітхнув, і, відкинувшись на спинку крісла, уп’ялив погляд на шахівницю. Його королева стояла в оточенні його власних фігур — пішаків, коня та тури. А на протилежному боці шахівниці скромний чорний пішак поставив мат його королю. Гра завершилася, і він програв.

— Гра полягає не лише в тім, щоб захистити свою королеву, — зауважив Геміш. — Чому тобі так важко запам’ятати, що найважливіша фігура — це король?

— Тому що король сидить собі на троні й ходить лише на одну клітину. А королева — вона пересувається так вільно! Тому мені краще програти гру, аніж пожертвувати її свободою.

«Цікаво — це він про шахи говорить чи про Діану?», — подумав Геміш.

— А чи варта вона такої пожертви, Мет? — тихо спитав він.

— Так, — відповів Метью без тіні вагання, взяв королеву з шахівниці й затис її між пальцями.

— Я так і думав, — мовив Геміш. — Може, ти ще не до кінця збагнув, але тобі дуже поталанило, що ти, нарешті, її знайшов.

Очі вампіра заблищали, а його рот вигнувся кривою посмішкою.

— Але чи поталанило їй, Геміше? Чи поталанило їй, що її переслідує таке створіння, як я?

— Все залежить від тебе. Лишень пам’ятай — ніяких таємниць! Абсолютно ніяких — якщо ти її справді кохаєш.

Метью зазирнув у спокійне й смиренне обличчя своєї королеви, і огорнув різьблену фігурку пальцями, наче захищав її.

Коли зійшло сонце, він так і тримав фігуру, від того часу, як Геміш пішов спати.

Розділ 10

Намагаючись струсити зі спини кригу від довгого погляду Метью, яким він мене проводжав, я відчинила двері до свого помешкання. Автовідповідач зустрів мене блиманням червоної цифри «13». На моєму мобільному додалося дев’ять нових повідомлень. Усі від Сари. Це свідчило про її тривогу, вона шостим чуттям здогадалася, що в Оксфорді відбувається щось лихе.

До відвертої розмови з тітками я не була готова, тому я приглушила звук автовідповідача, вимкнула гучність звуку в обох телефонів і стомлено заповзла у ліжко.

Уранці, коли я йшла на пробіжку повз сторожку, Фред помахав мені стосом поштових повідомлень.

— Я заберу їх, коли повертатимуся! — гукнула йому я, і він сигналізував мені свою згоду встромленим угору великим пальцем.

І мої ноги знову затупотіли по знайомих ґрунтових стежинах, що тягнулися через поля та торф’яники на північ від міста. Пробіжка допомогла приглушити відчуття провини за те, що я не зателефонувала тіткам, і викинути з голови спогади про холодне обличчя Метью.

Я забрала повідомлення — і кинула їх до сміттєвого кошика. І знову відклала неминучий дзвінок, відволікшись на любі моєму серцю ритуали, які я виконувала кожного уїк-енду: зварила яйце, заварила чай і зібрала докупи всі безладно розкидані по столах папірці. Так я змарнувала майже увесь ранковий час, тож тепер мені нічого не лишилося, як телефонувати до Нью-Йорка. Там була ще рання година, але навряд чи тітки й досі спали.

— Що ти собі думаєш, Діано? — сердито спитала мене Сара замість привітатися.

— Доброго ранку, Саро. — Я сіла в крісло біля згаслого каміна і схрестила ноги, поклавши їх на найближчу книжкову полицю. Бо розмова мала бути довгою.

— Не певна, що ранок сьогодні добрий, — в’їдливо відказала Сара. — Ми самі не свої. Що там у тебе відбувається?

Ем підняла другу слухавку.

— Привіт, Ем, — сказала я, змінюючи положення ніг. От тепер справді вийде дуже довга розмова.

— Той вампір — він дуже тобі набридає? — стурбовано спитала Емілі.

— Та ні, не дуже.

— Ми знаємо, що ти проводиш час із вампірами та демонами, — нетерпляче втрутилася моя тітка. — Ти що, з глузду з’їхала чи сталося щось по-справжньому серйозне?

— З глузду я не з’їхала і нічого серйозного не сталося. — Друга частина речення була відвертою брехнею, але я схрестила пальці, сподіваючись на краще.

— Невже ти й справді гадаєш, що тобі вдасться нас обдурити? Як можна брехати колезі-відьмі?! — вигукнула Сара. — Нумо, швидко зізнавайся, що там у тебе відбувається?!

Що ж, від цього плану доведеться відмовитися.

— Дай їй говорити, Саро, — втрутилася Емілі. — Ми ж довіряємо Діані й сподіваємося, що вона сама зробить правильний висновок, ти не забула?