Читати книгу - "Ностальгiя"

— Ти не суди про мене по собі, — сказала Софія, не розплющуючи очей проти сонця. — Це ти, мабуть, знайшов тут когось… Не написав жодної сторінки.

— Такий час. Не треба поспішати. Не ті вже дерева, не та і трава.

— А любов?

— І любов…

— Я бачила її, — раптом сказала Софія, розплющила очі і подивилася на Миколу.

— Кого?

— Знаєш, про кого кажу. Вона — нічого, тобі такі подобаються. Зверху черниця, а…

— Не чіпай її, — сказав він.

— Ого, я так і знала. Пора вас забирати додому. Досить, відпочили.

— Ми не відпочивати сюди приїхали.

— Ще невідомо, де краще — тут чи в Києві. Місто принаймні щодня вимивають.

— Це водою не змиєш.

— Ти ж не знаєш… я брала інтерв’ю у академіка Гродзінського. Він намалював мені карту плям.

— Яких плям?

— Показав, де впали найбільші хмари радіаційного пилу, — сказала Софія. — Усе залежало не стільки од відстаней, як од вітрів.

— І що?

— Це схоже на парадокс, але Біла Церква чистіша за деякі місця в Карпатах. Так що тут не вгадаєш, можна втекти з-під дощу та під ринву. Ти знаєш, де бере початок ця річка?

— Біля Ставища.

— Ну от. Там також чорна пляма. Тараща, Ставище… Ще невідомо, яку ти рибу ловиш.

— Невідомо, невідомо, невідомо, — роздратовано сказав Микола. — В тому-то й річ, що нікому нічого невідомо. Це не дощ, і не видно, де накрапає, а де ллє як з відра.

— Не злися, я хочу, щоб ми були вкупі.

— Ми зостанемось тут.

— Доки? — спитала вона.

— До снігу.

— Так довго?

— Сама знаєш, шо треба чекати снігу.

— Знаю. Але я не знала, що це так вплине на нас. Ти став чужим.

— Не треба, Соню, — сказав він примирливо.

— Нічого ж не було! Не було, розумієш? — звелася вона на лікті і глянула йому в очі.

Він одвів погляд. Дивився у небо. Там літала ластівка — тонкокрила таємниця його дитинства. Їй літалося.

«Було, не було. Яка різниця? — подумав він. — Усе це піна. Осуга». І ще він подумав:

Ластівко — грудочко трауру,

Ластівко — провесне світу,

Ластівко — вісточко з травня,

Ластівко — із повітки.

Ластівко, не вмирай.

Ластівко теплої стріхи,

Ластівко, вилітай

До хмар і до річки.

Ластівко, подивись,

А чи скоро гроза,

І як височішає вись,

І тепліє роса.

Ластівко, ти як Сольвейг

Із музичним тілом,

Ти чорний мій соловію,

Защебечи мені біло…[8]

Ластівко, ти не забула, яке я слово найперше написав? Мене просили написати, що я вмію, і я не міг писати те, що всі писали, і я на дошці написав: Ластівка… І вчителька всміхнулася мені, бо знала вона, що ти не тільки ластівка, бо знала вчителька тоді, що ти — земля, що ти — Дніпро, що ти — Вітчизна… І ще казала вчителька, щоб ми тебе оберігали.

Петрусь малював на піску. Сонце, яблуко, грушу.

— А ластівку можеш? — спитав Микола.

— Ні.

— Чому?

— Ластівку треба тоненьким олівчиком.

— Він гарно малює, — сказала Софія. — В кого воно вдалося?

— У мого батька, — мовив Микола. — Мій тато малював.

«А якби я сьогодні помер, чи пам’ятав би мене Петрусь? І що саме пам’ятав би?»

Прибігла маленька Наталочка. Була в одних трусиках, а на ногах чомусь гумові чобітки.

— Де ти взяла такі калюжнички? — здивувався малий.

— Мама купила, — похвалилась вона. Дорослий перепитав би: які калюжнички?

— Які калюжнички? — розплющила очі Софія.

— Чобітки. Такі, щоб ходити по калюжах, — пояснив Петрусь.

— А в мене жолудь, — розтулила Наталя долоньку. Торішній, коричневий жолудь.

— Ого, як він загорів!

— Хочеш?

— Давай зробимо з нього чоловічка, — зрадів Петрусь.

— А з кори зробимо кораблика, — сказала Наталя.

— І посадимо в річку, і хай пливе.

— О, диви, божа корівка.

— Де?

— Сіла на руку.

— Еге. Сонечко. Чого воно сіло?

— Бо рука тепла.

— О, полетіло!

— Побігли за ним!

Побігли. Він полопотів босоніж, а вона у калюжничках.

— Це наша невісточка? — спитала Софія.

— Так.. Славна? — Він усміхнувся. Вперше так усміхнувся.

Було, не було. Навіщо мені це шумовиння? Чому більшість наших думок такі пусті?

І я тоді побачив,

Що ти летиш од мене, ластівко,

Що ти летиш од мене,

Лишаючи для мене осінь.

І ти зникала десь за хмарами,

Та я тебе ще відчував,

Тримаючись за бабине літо,

За ниточку дитинства,

Яке летіло в теплі краї.

— Тут у містечку є базар? — спитала Софія.

— Є. У кожному райцентрі є базар.

— Давай завтра поїдемо?

— Добре. Я люблю ходити базаром.

— У районі часом натрапиш на таке, чого в Києві не знайдеш.

— Авжеж.

І я тоді побачив,

Що це не є любов,

І я тоді побачив,

Що не такий-то я дорослий,

І я тоді відчув —

Щоб сіять хліб, щоб дерево садить,

Мені щодня потрібно

Слухати тебе,

Моя маленька ластівко…

Я не торкав твого тонкого тіла, але, не маючи тебе, я завжди мав тебе… Я вчив себе красі розчарування і журби…

— О, — сказала Софія, — я ж тобі забула прочитати одну цікаву річ.

Вона стала навколішки і дістала з торбинки кілька аркушів машинопису.

— Гороскоп. Японський!

І тут японці, подумав він. Коли людям немає про що розмовляти, вони починають читати гороскопи. Тим більше що там переважно самі лестощі, жодна характеристика не починається словами «кретин», «нездара», «невіглас», «злодій», «виродок», а навпаки: «талановитий», «схильний до мистецтва», «здібний до наук», «надійний товариш», «мужній», «чуйний» і т. д. — за тим принципом, що пишуться й офіційні службові характеристики чи провісницькі папірці, які витягають дресировані папуги або морські свинки із затертих ящичків на тих-таки базарах. Авжеж, компліменти теж продаються.

— Знаєш, хто ти? — спитала Софія.

— Близнюк.

— Та ні, за японським гороскопом ти кролик.

— Дуже приємно. А ти удав?

— Майже вгадав. Я — змія. Але слухай: кролики — талановиті індивідуалісти, у житті їм завжди щастить…

— Це правда. Особливо коли їм ціляють поміж вуха.