Читати книгу - "Погоня за вівцею"

Вона подзвонила ще раз.

Чоловік на дивані пробурчав. Так, наче сам собі дорікав. Потім розплющив очі й видивився на нас непритомним поглядом.

Подружка задзвонила втретє — цього разу настирливо.

Чоловік ошаліло зірвався з дивана, вмить перебіг через приймальню, прошмигнув повз мене — й опинився за конторкою. Він виявився портьє.

— Ой, пробачте!.. — заговорив чоловік. — Мені так незручно. Чекав на вас — і заснув!

— Вибачте, що розбудили вас, — сказав я.

— Та що ви!.. — заперечив він. І подав нам реєстраційну анкету та авторучку. На мізинці та середньому пальці його лівої руки бракувало двох фаланг.

Я вписав в анкету своє справжнє прізвище, але передумав і, зім’явши папір, запхав його в кишеню. Потім у новий бланк вставив навмання перші-ліпші прізвища та домашню адресу. Звичайнісінькі, але непогані, якщо зважити, що придумано їх за коротку мить. Своїм заняттям я назвав торгівлю нерухомістю.

Портьє нап’яв на носа окуляри в целулоїдній оправі з товстими лінзами, що лежали біля телефонного апарата, і взявся уважно читати мою анкету.

— Токіо, район Суґінамі… 29 років, агент з продажу нерухомості.

Я добув з кишені паперову серветку і витер з пальця чорнильну плямку від ручки.

— Прибули в торговій справі? — спитав портьє.

— Ага, — відповів я.

— На скільки днів?

— На місяць.

— На місяць?.. — і він подивився на мене, як художник на білісінький аркуш паперу. — Ви пробудете тут аж цілий місяць?

— А що, вам буде незручно?

— Та ні, просто ми, як правило, беремо плату з гостей за кожних три доби.

Я опустив сумку на підлогу, вийняв з кишені конверт, відрахував двадцять хрустких десятитисячних банкнот і поклав на конторку.

— Як почне не вистачати — додам, — сказав я.

Портьє затиснув банкноти трьома пальцями лівої руки і пальцем правої перерахував їх ще раз. Потім виписав квитанцію на всю суму і передав мені.

— Щодо номера будуть якісь побажання?

— Якщо можна, хотілося б мати наріжну кімнату, подалі від ліфта.

Обернувшись до мене спиною, портьє довго вдивлявся у щиток з ключами, аж поки нарешті не вибрав ключа від номера 406. Ключі майже від усіх номерів висіли на своїх місцях. Говорити про економічний успіх готелю «Дельфін», здається, було важкувато.

Коридорного в готелі «Дельфін» взагалі не було, а тому тягти багаж до ліфта нам довелося самим. Подружка була права — у готелі нічого зайвого не помічалося. Ліфт під час руху хилитався зі скрипом, як сухотний пес.

— Для тривалого перебування найкраще годиться такий-от маленький охайний готель! — сказала подружка.

Вираз «маленький охайний готель» звучав справді непогано. Настільки, що підійшов би для реклами подорожей у модному жіночому журналі. «Якщо ви прибули сюди надовго, то кращого затишку, ніж у нашому маленькому охайному готелі, ви ніде не знайдете».

Однак, опинившись у номері «маленького охайного готелю», я передусім мусив прибити капцею маленького таргана, що повзав по віконній рамі, а також викинути у відро для сміття два жіночих волоски, знайдені на килимку біля ліжка. Таргана на Хоккайдо я побачив уперше. Регулюючи температуру води, подружка в цей час готувала ванну. В усякому разі, кран гудів, мов скажений.

— Можна ж було зупинитися у набагато пристойнішому готелі! — закричав я, відчинивши двері до ванни. — Адже грошей у нас скільки завгодно!

— Справа не в грошах. Головне, що пошук вівці має початися звідси. Так чи інакше, саме звідси.

Плюхнувшись на ліжко, я закурив сигарету, ввімкнув телевізор, пробіг по каналах — і вимкнув. Лише зображення було нормальним. Хлюпіт води припинився, з відчинених дверей ванни вилетів її одяг, а вслід за цим почувся шум душу.

Я розсунув занавіски: по той бік вулиці тяглися ряди будинків, таких же незрозумілих, як і готель «Дельфін». Усі вони були сірі — наче обсипані попелом, і від самого погляду на них здавалося, ніби відгонить сечею. Хоча було вже близько дев’ятої, в декількох вікнах ще горіло світло і виднілися постаті людей, зайнятих роботою. Не знаю, що це була за робота, але вона справляла похмуре враження. Зрештою, мабуть, з їхнього погляду і я не мав щасливого вигляду.

Я запнув занавіску, вернувся знову в ліжко і, лежачи на накрохмаленому простирадлі, твердому, як асфальт, почав думати про свою колишню дружину та її теперішнього коханця, про якого я знав досить багато. Як же не знати, коли ми з ним дружили. У свої двадцять сім років він був не дуже відомим джаз-гітаристом, і як на маловідомого джаз-гітариста — порівняно порядною людиною. Вдачі непоганої. Тільки от стилю свого не мав. В один час блукав між Кені Берелом і Бі Бі Кінґом, в інший — між Лері Коріелом і Джемом Холом.

Я не зовсім розумів, чому після мене вона вибрала саме його. Це правда, що кожна людина від народження має певні нахили. Він переважав мене тим, що вмів грати на гітарі, а я був кращий за нього тим, що вмів мити посуд. Здебільшого гітаристи мисок не миють. Бо досить пошкодити пальця — і життя втрачає сенс.

Після того я почав думати про наш з нею секс. І знічев’я спробував підрахувати, скільки разів ми з нею кохалися упродовж чотирьох років нашого сімейного життя. Однак, врешті-решт, отримана цифра виявилася приблизною, а тому в моїх очах не мала жодного змісту. Напевне, треба було вести щоденник або принаймні залишати в записнику якісь позначки. Тоді я міг би точно визначити кількість статевих стосунків за чотири роки. Мені потрібні такі цифри, які відображали б реальність.

Моя колишня дружина вела докладний облік свого статевого життя. Однак не в ліричному щоденнику, а в зошиті, куди від перших дівочих менструацій записувала точну кількість фізіологічних циклів і згадувала про секс як про «довідковий матеріал». Усього вісім таких зошитів разом з особистими листами і фотографіями вона зберігала у шухляді під ключем. І не показувала їх нікому. Що вона в них писала про секс, не знаю. А тепер, після розлучення, тим паче ніколи не дізнаюся.

— Якщо помру, — часто казала вона, — то спали ці записки. Добре облий гасом і спали, а попіл закопай у землю. Я тобі ніколи не прощу, якщо хоч один ієрогліф побачиш.

— Але ж я стільки разів з тобою спав! Знаю геть-усі закутки твого тіла. Чого тепер соромишся?

— Клітини тіла оновлюються кожного місяця. Навіть зараз! — і вона піднесла до моїх очей зворотний бік своєї руки. — І все, що ти, як тобі здається, знаєш про мене — це лише твої спогади!

Та жінка