Читати книгу - "Заручені"

— Трохи наполохати... Так, так, звичайно, це необхідно. Та тільки щоб жодна волосина не впала їй з голови, а головне, виявляй до неї цілковиту шанобливість. Зрозумів?

— Квітку, синьйоре, і ту неможливо зірвати й принести вам, синьйоре, не торкнувшися її. Але буде допущено не більше того, що виявиться вкрай необхідним.

— Усе це на твою відповідальність. Однак... як ти візьмешся за цю справу?

— Я саме про це думав, синьйоре. На наше щастя, її будинок стоїть край села. Нам потрібне місце для засідки, і якраз неподалік є самотня, покинута хатинка серед поля, та сама хатинка...— а втім, ваша світлість про ці речі нічого не знає...— це хатинка, яка згоріла кілька років тому, а коштів на відбудову не було, і її покинули, а тепер туди злітаються відьми, але мені начхати: нині не шабаш! Наші селюки з їхніми забобонами за жодні гроші, ні в яку ніч тижня не зосміляться туди й носа поткнути. Отже, ми можемо вирядитися туди й засісти там із цілковитою певністю, що ніхто не з'явиться і не зіпсує нам справи.

— Чудово! А далі?

Тут Грізо заходився викладати свій план, а дон Родріго зважував усе, аж доки вони домовились, як довести задуману справу до кінця в такий спосіб, щоб замести сліди. Подумали вони й про те, як брехливими свідченнями відвести підозру кудись-інде, як змусити мовчати нещасну Аньєзе, як нагнати на Ренцо такого страху, який би притлумив у ньому горе й відігнав думку вдатися до правосуддя, відбивши всяку хіть скаржитися. Обміркували вони й усі інші підлоти, необхідні для успіху головної. Ми не станемо розповідати про всі ці домовлені подробиці, бо вони, як побачить читач, не потрібні для розуміння нашої історії, до того ж ми й самі раді не змушувати читача і далі слухати нараду двох мерзотників. Досить тільки сказати, що, коли Грізо вже був зібрався вийти, щоб почати виконувати замір, дон Родріго завернув його, мовивши:

— Послухай, якщо цей зухвалий дурбило випадково сьогодні ввечері потрапить вам до рук, то непогано було б дати йому доброго бобу — задля пам'яті. Тоді назавтра наказ мовчати подів на нього певніше. Але навмисне розшукувати його не треба, щоб не зіпсувати важливішого, зрозумів?

— Доручіть цю справу мені,— поштиво, але не без хвальковитості відповів, кланяючись, Грізо. І потому вийшов.

Весь ранок пішов на розвідку, щоб вивчити місце дії. Жебрак, що проник у бідний будиночок Лючії, був не хто інший, як сам Грізо,— він особисто приходив зняти план; подорожніми були підлеглі йому негідники, котрим для роботи під його керівництвом досить було й поверхового ознайомлення з місцем. Зробивши розвідку, вони більше не з'являлися, щоб не викликати зайвої підозри.

Коли всі повернулися до палаццо, Грізо підсумував зроблене, остаточно накреслив план викрадення, розподілив ролі, дав настанови. Усе це не пройшло поза увагою старого служника, який пильно приглядався й уважно дослуховувався до всього,— він помітив, що затівається неабищо. Спостерігаючи, а про дещо й розпитуючи, ловлячи то тут, то там уривки відомостей, намагаючись зрозуміти неясні слова й витлумачити таємничі натяки, він зрештою склав собі чітке уявлення про те, що мали вчинити цієї ночі. Але, коли йому вдалося з'ясувати все, до ночі було вже недалеко, і невеличкий авангард браві вже вирушив на засідку до згаданого напіврозваленого будиночка. Хоч бідний старий і розумів, з яким ризиком пов'язана розпочата ним гра, та ще й остерігався, як ото пізанці, запізнитися зі своєю допомогою[50], він усе ж хотів дотримати своєї обіцянки. Під приводом подихати свіжим повітрям він вийшов з будинку й щодуху кинувся бігти до монастиря, щоб повідомити падре Крістофоро обіцяні новини. Трохи згодом вирядились у дорогу й решта браві; вони сходили донизу нарізно, щоб ніхто не бачив цілого загону. Грізо подався останнім. Залишились тільки ноші, їх мали віднести на місце пізно ввечері, що й було зроблено. Коли всі зібралися, Грізо послав трьох до шинку: один мав стати біля входу, спостерігаючи за всім, що діється на вулиці, й стежити, коли всі жителі порозходяться по домівках; два інших мали засісти в самому шинку в ролі пияків і гравців і тим часом вистежувати, чи не виявиться щось гідне уваги. А сам Грізо з більшістю ватаги залишився чекати в засідці.

Бідолашний старий усе ще квапливо дріботів до монастиря. Три розвідники вже позаймали свої пости. Сонце сідало чимдалі нижче. Саме тоді Ренцо прийшов до жінок і сказав: «Тоніо і Жервазо чекають мене на вулиці. Я піду з ними до шинку підвечеряти. Коли задзвонять до вечірньої відправи, ми прийдемо по вас. Сміливіше, Лючіє! Все залежить від однієї миті!» Лючія зітхнула й повторила: «Сміливіше»,— але звук її голосу суперечив смислу сказаного слова.

Коли Ренцо та два його товариші підійшли до шинку, то побачили невідомого, що стояв на сторожі. Прихилившися спиною до одвірка й схрестивши руки на грудях, він до половини затуляв собою двері і знай поглядав то праворуч, то ліворуч, тільки поперемінно виблискували зіниці та білки його хижих очей. Плаский берет із малинового плису, збитий набакир, прикривав половину його чуба, розділеного надвоє й опущеного з засмаглого чола двома пасмами, які кісками сходились за вухами на потилиці й були сколоті гребінцем. З його руки звисав здоровенний дрюк; справжньої зброї не було видно, та досить було подивитися йому в обличчя — і немовля здогадалось би, що зброї він має під одягом, скільки міг начепити. Коли Ренцо, що вів перед, зібрався ввійти, той, не зрушивши з місця, став дивитися йому просто в вічі; але юнак, вирішивши уникати будь-яких суперечок, як і всякий, заплутаний у дражливу справу, вдав, що не помітив незнайомця, і не сказавши навіть: «Відступіться»,— та зачепившись злегка за другий одвірок, пройшов боком уперед через простір, залишений цим вайлом. Обом його супутникам, щоб увійти, довелось пробиратися в той самий спосіб. В шинку вони побачили інших, чиї голоси було чути ще з вулиці,— отих двох браві, які сиділи в кінці столу і грали в мору[51], горлаючи (цього, до речі, вимагала саме в ту хвилину гра) й по черзі наливаючи собі з глека, що стояв між ними. Вони також пильно подивились на нових клієнтів; а надто один, який високо підняв руку з трьома здоровенними розчепіреними пальцями і все ще не стуляв широко роззявленого рота, щойно прогорлавши «шість»; він зміряв Ренцо очима з голови до п'ят, відтак підморгнув товаришеві, потім тому,