Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

— Ох і Сідалковський! Ох і молодець!

Сідалковський добре орієнтувався у місті, як досвідчений лоцман між рифів малознайомого архіпелагу. До вокзалу йшов швидко, великими кроками, але так, щоб не потіти. Поту він не терпів. Навіть власного. Бо вважав його ворогом «номер один» білосніжних манжетів і комірця. Перехожі з надто загостреним нюхом, зустрічаючи Сідалковського, підозрювали в ньому директора або принаймні експедитора парфюмерної фабрики.

На вулицях вирувало ранкове життя міста. Молоді й старші поспішали на роботу, домогосподарки до крамниць, пенсіонери за збором ранкової інформації. Тінистими тротуарами каталося у високих імпортних колясках майбутнє покоління.

На осонні, недалеко від квітучих каштанів, сиділи радикулітники, підставляючи свої покручені попереки ранковому сонцю й очікуючи із райсобезу безплатних путівок до Хмільника чи Піцунди.

«У кожного своє», — подумав Сідалковський, сідаючи в електричку. У вагоні було порожньо, як у кишені наприкінці місяця. Тільки в останньому купе сиділо кілька піжонів з німецькою «Мюзімою» і наспівували на свій лад «Два кольори» та «Кохану».

«Я згоден на Тамарі. Я згоден на Тамарі», — вистукували печально колеса електрички голосом Сідалковського-другого.

«А що тобі лишається? А що тобі лишається?» — вибивала слова друга пара коліс голосом Сідалковського-першого…

«Фіндіпош» Сідалковський знайшов одразу. У Кобилятині-Турбінному це був єдиний двоповерховий будинок, котрий, як і калібровочний завод, височів над городами й садами. «Фіндіпош» здобув тут популярність так само швидко, як здобуває її папа римський у Римі.

Яскраве і знамените фіндіпошівське гасло Сідалковський побачив здалеку. Він одразу начепив свої чорні окуляри «дипломат», бо літери були такі яскраві, що від незвички можна й осліпнути.

— Йти чи не йти? — голосом принца датського запитав сам себе Сідалковський і піднявся на другий поверх. — Коли приїхав, так заходь.

«Але ж ні диплома, ні паспорта. Єдине метричне посвідчення про народження з дописаними шістьма літерами в прізвищі і залікова книжка з «хвостом» по античній літературі, але й та уже у Саприкіна».

Сідалковський глянув на годинник: «Йти чи не йти?» — і чітко постукав у двері.

— За-ходь-те! — почулося по той бік дверей, оббитих чорним свіжим дерматином, на якому висіла голуба табличка із золотими літерами: «С. С. Ковбик»

У великому просторому кабінеті, де колись, очевидно, розміщалося два класи кобилятинських шибеників, аж у самісінькому кінці під стіною сидів уже знайомий Сідалковському Стратон Стратонович. Від першого його погляду на Євграфа повіяло холодом Льодовитого океану і чимось іще невловимим, що навіть у Сідалковського викликало підсвідоме відчуття страху.

Ковбик сидів за масивним шведським столом із карельської берези, обробленим під морений дуб, і думав про те, що останнім часом увійшли в моду всілякі замінники. Незважаючи на те, що в душі він був проти експериментальних дослідів з їжаками та ондатрами, але уже настільки заразився науковими теоріями Ховрашкевича, що не міг не думати. «А й справді, чому б не вивести таку ондатру, хутро якої за своїми якостями стопроцентно наближалося б до природного, а зовні — до штучного? Ну, мине ще років п'ять-десять — і кому буде потрібна шапка із справжньої ондатри? Всі вимагатимуть гібридів. Народ пішов розбалуваний. Як же тоді збувати натуральний товар, коли вже нині вимагають гарного натурального хутра, але під штучну елегантну замшу? Доведеться підлаштовуватися під дух майбутнього», — перспективно мислив Ковбик, не спускаючи очей із течки, під палітурками якої мала народжуватися його дисертація на тему: «Вплив дубових полиць на міль під час зберігання шапок з натурального хутра та гібридів у відкрито-закритих складських приміщеннях».

Сідалковського Стратон Стратонович, здавалося, не помічав. Це була Ковбикова манера: випробувати відвідувача, дати йому відчути свою вагу і авторитет. Особливо того відвідувача, якого ти вже хоч трохи знаєш.

— Я вас сердечно вітаю! — промовив Сідалковський.

— І я вас теж, — відповів Ковбик і потягнувся до графина з водою.

«Видно, палить, — подумав про нього Сідалковський. — Ковбик гасить жар своєї душі, як залишки вчорашнього вогнища».

— Ви, сподіваюсь, мене впізнали? — запитав Сідалковський після того, як Ковбик зробив чотири ковтки — три довгих і один короткий, але затяжний.

— Ще б пак: граф Сідалковський!

— Євграф, — поправив Сідалковський.

— Гадаю, вам «граф» більше пасує…

— Так мене величали на флоті…

— А де служили? Де плавали?

— Та усіх портів не перелічити, — Сідалковський сів і заклав ногу на ногу.

— А все ж? — підвівся з-за столу Ковбик.

— Генуя, Венеція, Одеса…

Ковбик розуміюче посміхнувся. Сьогодні він був у настрої.

— І що ж вас привело до прозаїчного Кобилятина-Турбінного?

— Попутний вітер і записка Слави Мурченка…

— М-так! Слава казав! Казав! Ми вас уже давно ждемо. Усі наукою займаються, а бонітувати книги нікому. Як там наш доблесний комсомолець? — Ковбик скрутив записку Мурченка трубочкою, навіть не заглянувши в неї.

— Дякую, нічого, — на правах Славиного приятеля відповів Сідалковський. — Все гаразд. Працює…

— Ви мені скажіть, Сідалковський, таке…

Сідалковський насторожився і під поглядом Ковбика несподівано встав. Тепер він сам собі нагадував телеграфний стовп на танцмайданчику. Не знав, куди подіти руки, погляд з Ковбика чомусь перескочив на його масивне прес-пап'є, схоже на дитячу гойдалку, потім на букет гостро відточених різнокольорових олівців, на купу газет та журналів… Ліворуч від Ковбика на столі у вигляді літери «П» сиділи, як декоративні песики, прив'язані на спіральних ланцюжках, три маленьких телефони: блакитний, червоний і зелений. Вони, здавалося, кожної миті готові були підстрибнути і, накинувшись на відвідувача, загарчати. Все це створювало гнітючу атмосферу, й у відвідувача, котрий проникався до господаря особливою повагою, несподівано підвищувався тиск.

— Та сідайте! Не стовбичте перед очима! — Ковбик, як усі низькорослі, у душі недолюблював цибатих. Вони в ньому одразу викликали якусь нездорову заздрість і неприязнь. — Сідайте! — Стратон Стратонович застромив цигарку в мундштук і черконув запальничкою. З неї бризнули бенгальські іскорки, але вогню не було. — Маде ін Одеса, — пробасив Ковбик і поліз до лівої кишені, витягуючи звідти сірники. — Це маде ін Білорусія. Вигідно, зручно, надійно. — Цигарка задиміла. — Так ви мені ото скажіть, а як оце ви втесалися в члени польської делегації?

— Їхав в одному купе з ними. Вийшов — прийняли за члена делегації. Жертва стандарту, — Сідалковський опустився на стілець, але вже не як звинувачуваний перед слідчим.

Ковбику сподобалася відвертість Сідалковського, і він теж, як кажуть, пішов ва-банк:

— Анонімок не пишете?

— Гарний почерк не дозволяє, — посміхнувся Сідалковський. — Боюсь анонімками почерк зіпсувати.

— Гм, — мугикнув своє улюблене Ковбик. — Можливо, й так. Про ваш почерк я вже начувся. Славатій розповідав.

Ковбику Сідалковський сподобався, але не одразу, оскільки той мав два явних,