Читати книгу - "Золотий дім"

Його хихотливий ентузіазм виявився таким заразливим, що я подався туди разом із ним і, зачарований точністю й швидкістю його олівця, стежив, як під тим поставала залюднена сцена, і дійсно, серед натовпу на малюнку видніли привиддя безсмертних: Ґьоте, що пафосно проголошував: «Немає більшого раба за того, хто почувається вільним, не будучи ним», а «Ґанді» декламував свою прописну істину: «Спочатку тебе ігнорують, потім тири-пири, а потім ти перемагаєш».

— Він ніколи цього не говорив, — зазначив Апу. — Це просто інтернет-мем, але що вдієш, ніхто нічого не знає — як я вже говорив, знання — це так само відстій.

Честертон і Генрі Форд у фраках виглядали тут не на місці, але публіка шанобливо прислухалася й до їхніх, скажемо так, золотих думок: «Хтозна-скільки сучасної винахідливості, — розмірковував старенький Ґ. К., — витрачається на пошуки виправдань для невиправданої поведінки можновладців», а Г. Форд волав, стоячи біля свого конвеєра: «Якби цей народ збагнув нашу банківську й грошову систему, думаю, що завтра вранці вибухнула б революція».

— Просто неймовірно, — мовив Апу, — як інтернет перетворив нас усіх на філософів.

Особисто мені більше подобалися картонні гасла анонімного мислителя, яким, здавалося, керував передовсім голод. «Одного дня біднякам не залишиться їсти нічого, крім багатіїв», — напоумляв він, а на іншій діалоговій хмарці з картону сформулював цю ж думку більш влучно: «З’їж собі банкіра». Цей мислитель мав на собі маску Анонімуса — усміхнене біле лице вусаня Ґая Фокса, яке спопуляризували Вачовскі фільмом «V означає вендетта», але коли я запитав його про чоловіка, чиє обличчя він мав на собі, він зізнався, що ніколи не чув про Порохову змову і йому зовсім не пам’ятна ця дата, п’яте листопада. Така-от була ця ніби-революція. Апу все це шкіцував.

Він виставив ці роботи у Френкі Соттовоче на Бовері-стріт, у дещо «суворішому» місці, як порівняти з галереями Соттовоче в Челсі. Це була спільна виставка з Дженніфер Кебан, найвизначнішою мисткинею-активісткою тієї буремної пори, яка в певний момент вернісажу простяглася на повен зріст у ванній, наповненій фальшивими банкнотами; невдовзі їх обох почали вихваляти й висміювати за їхню заанґажованість. Апу не згодився ані на фото у ванній, ані на ярлик заанґажованого митця.

— Для мене завжди первинний естетичний аспект, — переконував він, але дух часу його не слухав, і врешті він капітулював перед нав’язаними йому описами й тим статусом політичної зірки, який вони передбачали.

— Тепер я, певно, знаменитість у масштабі понад двадцяти кварталів, — розмірковував він у розмові зі мною. — Тепер це кварталів тридцять п’ять-сорок.

У будинку на Макдуґал-стріт його неоагітпропівська репутація була сприйнята без жодної поштивості. Сам Нерон Ґолден не виявив ані схвалення, ані осуду, але тонка лінія його вуст була не менш промовиста, ніж слова. Тиради він залишив на свою дружину. Сидячи на підлозі вітальні в оточенні глянцевих журналів, присвячених дизайну інтер’єру, Василіса відірвалася від своєї роботи, аби влаштувати Апу прочуханку в російському дусі.

— Оті всі злидні на вулиці смітять і галасують — і в ім’я чого? Думають, влада така слабка, що дасть шпані себе залякати? Та вони як та миша, що наступає на ногу велетню. Велетень нічого не відчуває, йому навіть облом цю мишу розчавити. Кому взагалі не облом? Миша візьме й побіжить далі. Що вони будуть робити, як зима прийде? Та їх звідти погода вимете. Нікому більш навіть напружуватися не треба. Ну, і в цієї твоєї коханої армії селюків немає лідерів. Немає програми. Отже, вони просто ніхто. Це просто миша без голови. Дохла миша, яка сама про це не знає.

Лише напівжартом вона жбурнула в нього глянцевим журналом.

— А ти, вибач на слові, за кого себе маєш? Ти думаєш, як прийде та їхня революція, вони зарахують тебе до своїх священних дев’яноста процентів за те, що ти мазюкав свої картинки? У нашій країні добре знають, що буває, коли приходить революція. Ти взагалі повинен уклякнути отут зі мною перед Феодорівською Божою Матір’ю й благати Богородицю про наше спасіння, щоб нас не закатрупила в глухому підвалі армія безголової миші.

Василіса Ґолден тепер змінилася. Іноді, коли на її лице світло падало під певним кутом, вона нагадувала мені Даян Кітон у «Хрещеному батьку» з лицем, думками й серцем, замороженими щоденною необхідністю відмовлятися вірити в невідворотне. Але коли «Кей Адамс» виходила заміж за «Майкла Корлеоне», вона була переконана в його порядності. Василіса ж вийшла заміж, так би мовити, за персонажа самого Марлона Брандо, а отже, не мала жодних ілюзій щодо безжальності, аморальності й похмурих таємниць, які стають неминучими консільєрі чоловіків при владі, і коли світло падало на її обличчя під іншим кутом, ставало зрозуміло, що вона таки не Даян Кітон. Вона була співучасницею. Вона підозрювала його в жахливому злочині, але погодилася відкласти цю підозру вбік задля життя, яке собі обрала, — життя, яке вважала вартим своєї краси. І ще, можливо, через те, що тепер боялася. Вона досі вірила в те, що має над ним владу, але тепер вірила також у його владу і знала, що якби захотіла мірятися з ним силою, наслідки для неї були б… радикальними. У цей дім вона прийшла не для того, щоб зустрітися з радикальними наслідками, тож стратегію належало змінити. За кордоном вона ніколи не була наївнячкою. Але після стрілянини на Юніон-сквер вона стала ще жорсткішою. Вона виразніше усвідомила, з ким ділить ліжко, і зрозуміла, що якщо збирається вижити, про деякі речі слід мовчати.

З приводу сім’ї: Допит

— Ще раз питаю, сер: з якої причини чоловікові кидати батьківщину, змінювати ім’я й починати життя заново на іншому кінці світу? — Ну як же, сер, із такого горя, y нього померла кохана дружина, й це його виштовхнуло з самого себе. Із горя, а ще з потреби залишити все це позаду, а залишити це позаду вдалося, скинувши з себе своє я. — Припустимо. І однак це не зовсім переконливо. І залишається знову запитати: а як же приготування до від’їзду, які мали місце до трагедії? Це, звісно ж, повинно мати якесь пояснення? — Ви що, шукаєте якийсь підтекст? Підозрюєте якісь фіглі-міглі, махінації, шахери-махери? — Ми визнаємо презумпцію невинуватості. Проти цього старійшини не висунуто жодних звинувачень у зв’язку з «аферою 2 G». Це треба визнати. І звичайно ж, той, хто переховується від правосуддя під прибраним ім’ям, намагався б триматися в тіні? Звичайно ж, хтось такий не здіймав би шуму навколо себе на новій батьківщині? А цей тим часом ще й як здіймає — і чим далі, тим