Читати книгу - "Сурма лебедя"

— Кров! — відповів малий свідок.

— А ще щось? Більш нічого?

— Ні, тільки кров.

— А чи чув ти постріл рушниці?

— Ні, не чув. Тільки кров бачив.

— Дякую! — мовив суддя. — Досить свідчень.

І тут завила сирена: вуу! вуу! вуу! То голосила, прокладаючи собі дорогу, «швидка допомога». Ось вона зупинилася біля натовпу. З неї вискочили двоє санітарів. Вони принесли ноші й поклали їх біля простертого на хіднику лебедя. Цієї миті старий лебідь підвів голову й роззирнувся надовкола. «Це ж я побував біля дверей смерті, — подумав він, — а зараз я, здається, таки повертаюся до життя. Я оживаю! Я житиму! На дужих крилах я повернуся у величні небеса! Граційно я приводнятимусь на озерця, які тільки є на світі, й слухатиму жаб’ячі концерти, тішитимусь звуками ночі й світанками, що приводитимуть дні!»

Поки йому думалися оці приємні думки, він раптом відчув: його підіймають! Санітари обкрутили його дощечку йому навколо шиї, щоб не теліпалася, підняли його, обережно поклали на ноші й занесли до машини швидкої допомоги, на самому верху якої знай крутилося червоне світло. Фельдшер насадив старому лебедеві кисневу маску на голову й дав йому трохи кисню. І поїхали вони геть, пронизливо голосячи, мов за небіжчиком. Та ось і лікарня. Там медсестри поклали пернатого пацієнта в ліжко й зробили йому заштрик пеніциліну. Потім до палати увійшов молодий лікар, оглянув рану крила, де його зачепила куля. Лікар сказав, що поранення поверхове. Старий лебідь не знав такого слова, як «поверхове», тож йому причулося «померлове», себто щось дуже серйозне.

Довкола нього зібралися медсестри. Одна з них зміряла йому кров’яний тиск і записала щось на бланку. А старому лебедеві з хвилини на хвилину ставало все краще й краще. Так приємно було вилежуватися в ліжку, та ще коли коло тебе метушиться стільки юних медсестричок. Одна з них була ох і гарненька… Потім лікар промив рану й заклеїв зцілющим пластирем.

А тим часом на хіднику, перед дверима музичної крамниці, суддя якраз виголошував свій вирок.

— На підставі цих свідчень, — урочисто промовляв він, — я присуджую оці кошти власникові крамниці: на відшкодування збитків, пов’язаних із викраденням сурми та іншою завданою салонові шкодою. А самого лебедя передаю під опіку єгеря.

— Ваша Честь! — звернувся до правника єгер. — Зважте на те, що власник крамниці якраз перебуває під арештом за те, що він підстрелив дикого лебедя.

— То був випадок безпідставного арешту, — мудро розсудив суддя. — Власник крамниці зробив той свій постріл у птаха тому, що побоювався зазнати нового пограбування з його боку. І він не знав, що птах якраз несе йому плату за сурму. Постріл здійснено з метою самозахисту. Ніхто тут не винен, лебідь учинив чесно: виплатив борг; крамар збагатився, а справу закрито!

Юрба привітала такий вердикт схвальними вигуками: «Гурра! Слава!» Але єгер був набурмошений, а полісмен — понурий. Зате крамар просто сяяв. Він ощасливився, бо не сумнівався у справедливості ухваленого на його користь вироку.

— Я хочу зробити одне оголошення! — несподівано заявив щасливець. — Із цих грошей я пущу лише достатню суму на відшкодування за втрачену сурму та на ремонт вітрини. А всю решту грошей я пожертвую на якусь добру справу… ото тільки ще не придумав, на яку саме. Чи не міг би хто з присутніх підказати якусь по-справжньому гідну справу, котрій бракує коштів?

— Армія Спасіння! — підказала якась жіночка.

— Ні, — скривився крамар.

— Хлопці-Скаути? — підказав якийсь хлопчак.

— Ні, — відкинув і це крамар.

— Американська спілка захисту громадянських свобод? — запропонував якийсь чоловік.

— Та ні, — зовсім розчарувався крамар. — Так ніхто з вас і не придумав достеменно саме того місця, яке б аж кричало, просячи цих грошей!

— А що ви скажете про Товариство Одюбона?[6] — запитав коротунчик, чий ніс дуже скидався на пташиний дзьоб.

— Чудово! Саме те, що треба! — вигукнув крамар. — Один птах виявив мені велику добрість, отож тепер я хочу зробити щось добре для птахів. А Товариство Одюбона якраз добре про птахів дбає. Декотрі з пернатих перебувають у справжній біді. Їм загрожує вимирання!

— А що таке «вимарання»? — поцікавився Альфред Ґор. — Хтось їх хоче вимарати, забруднити?

— Звісно, ні, — відповів крамар. — Вимирання ста-ється, коли якийсь вид вимирає — коли помре останній якийсь там шпак чи зяблик, себто коли вимруть усі шпаки чи зяблики, й жодного шпака чи зяблика більш не лишиться живого на землі. От як вимерли наш північноамериканський мандрівний голуб, та східна вересова курочка, та птах додо, та й динозаври.

— І лебеді-сурмачі були майже вимерли, — додав єгер. — Люди залюбки стріляли в них, от як оцей несамовитий крамар. Але останнім часом вони повертаються!

Крамар метнув у єгеря нищівний погляд.

— А я вам скажу: вони повертаються, і то не просто так, узагалі! — заперечив він. — Ось цей-о лебідь, котрий щойно був тут, він не просто так повернувся до Біллінґса, а з чотирма тисячами чотирмастами двадцятьма доларами й сімдесятьма вісьмома центами! І всі їх віддав мені. Я називаю це дуже добрим поверненням. Хоча уявити собі не можу, де він міг доп’ясти всі ці гроші. Все це — якась кумедна чудасія…

І крамар-хазяїн повернувся до своєї крамниці, а полісмен подався до свого відділку, суддя — до будинку суду, єгер попрошкував вулицею до лікарні, а Альфред Ґор, усе ще змучений спрагою, продовжив свою мандру до кондитерської. А юрба розійшлася, хто куди.

А в лікарні старий лебедище мирно вилежувався в ліжку й знай думав-передумував усілякі прекрасні думки. Найбільше ж він дякував долі, що лишився живий та що позбувся морального тягаря — того боргу.

Якраз сутеніло. Чимало пацієнтів, що лежали в тій лікарні, вже й позасинали. До лебедевої палати зайшла медсестра й відчинила вікно.