Читати книгу - "Сурма лебедя"

Подумки проказавши усі ці слова, він упав на хідник, простяг калитку й дощечку враженому крамареві та й зомлів — від вигляду власної крові. Геть обм’яклий, лежав він на хіднику. Вмирущий лебідь та й годі — що тут можна було ще сказати?

Довкола вмить зібралася юрба.

— Що ж це таке? — вигукнув власник крамниці, схиляючись над великим білим птахом. — Що за чудасія?

Швидко прочитав він на дощечці адресоване йому послання. Тоді розшморгнув калитку й почав діставати сто-й п’ятдесятидоларові купюри.

На місце події хутко прибув полісмен і почав стримувати юрбу.

— Відійдіть! — кричав він. — Цей лебідь поранений. Йому нічим дихати!

— Він загинув! — сказав якийсь хлопчик. — Цей птах мертвий!

— Та ні, не мертвий, — запевнив крамар. — Просто перепудився.[4]

— Викличте «швидку допомогу»! — заверещала з юрби якась пані.

Під лебедевою шиєю накрапало невеличку калюжку крові. Здавався він геть неживим. І тут наперед вийшов місцевий єгер.

— Хто підстрелив цього птаха? — запитав він.

— Я підстрелив! — признався крамар.

— Тоді вас арештовано! — оголосив єгер.

— А за що? — спитав його крамар.

— За знищення лебедя-сурмача. Ці птахи перебувають під охороною закону. Заборонено стріляти в дикого лебедя!

— Ну ні! — не погодився крамар. — Ви не маєте ніякого права арештовувати мене. Бо я добре знаю цього птаха. Він злодій! Це його ви повинні арештувати! Він уже навідувався сюди раніше й викрав із мого салону сурму!

— Та викличте ж нарешті «швидку»! — наполягала та сама пані.

— А що це ви тримаєте в руці? — підозріливо запитав крамаря полісмен. Хазяїн крамниці швидко позапихав гроші назад, у калитку, й заховав усі речові докази: калитку й дощечку — в себе за спиною.

— Ану покажіть мені ті речі! — звелів коп.

— І я хочу побачити, що там таке, — наполягав єгер.

— Ми всі хочемо побачити! — загорлав якийсь чолов’яга з юрби. — Що там, у тій калитці?

Присоромлений крамар передав калитку й дощечку єгереві. Той виструнчився, нацупив окуляри на носа і вголос, щоб усі чули, прочитав записку:

Власникові музичної крамниці в Біллінґсі. Будьте ласкаві прийняти вміщені в цю калитку $4,420.78. Це Вам відшкодування за викрадену сурму й інші збитки, завдані крамниці. Вибачте за завдані Вам прикрощі й незручності.

Зачувши таку солідну суму, що прозвучала, юрба охнула. І тут усі заговорили разом.

— Та викличте ж нарешті «швидку»! — вереснула та сама дама.

— Я змушений забрати ці гроші до відділку! — заявив полісмен. — Тут складний випадок. Усе, пов’язане з грішми, це складне. Тому я забираю гроші й зберігатиму їх — до ухвали рішення в цій справі.

— Ні, не заберете! — твердо заперечив єгер. — Ці гроші належать мені.

— А це ж чому? — не зрозумів полісмен.

— А тому! — вичерпно відказав єгер.

— Чому «тому»? — допитувався полісмен.

— Тому що, за законом, цей птах перебуває під моєю опікою. І ці гроші приніс цей птах. Ось чому гроші будуть у мене — до з’ясування всіх обставин справи.

— Ну ні, не смійте! — сердито гримнув крамар. — Ці гроші мої! Саме це й написано на оцій дощечці. Чотири тисячі чотириста двадцять доларів і сімдесят вісім центів належать мені! І ніхто їх у мене не відбере!

— Таки відбере хтось, — заперечив полісмен. — Я відберу!

— Ні — я! — наполягав на своєму єгер.

— А чи є в цьому натовпі якийсь юрист? — гучно запитав крамар. — То ми б уладнали цю справу саме тут і тепер.

Тут наперед виступив високий чоловік.

— Я — суддя Рікетс! — відрекомендувався він. — І я зараз вирішу цю справу. Отже, хто бачив, як прилетів птах?

— Я бачив, — обізвався продавець.

— Та викличте ж йому «швидку»!!! — вже на пуп бралася пані.

— І я бачив, як він прилетів! — сказав хлопчик, якого звали Альфред Ґор.

— Окей, — мовив суддя. — Точно опишіть, що ви бачили — що трапилося.

Продавець перший дав свої свідчення.

— Ну, — заговорив він, — я якраз виглянув у вікно й побачив: наближається лебідь! То я й гукнув боса. А бос хап рушницю та й стрельнув, і птах упав на хідник. Крапнуло там крапля чи дві крові.

— Чи ви помітили щось особливе у цього птаха? — запитав суддя Рікетс.

— Птах приніс гроші, — відповів продавець. — Нечасто можна побачити птаха з грішми, то я й звернув на це увагу.

— Гаразд, — мовив суддя. — А зараз хай Альфред Гор розкаже, як він це бачив. Опиши, що ти бачив, Альфреде!

— Ну, — заговорив хлопчик, — я так хотів пити, отож я надумався збігати до кондитерської та щось там купити-попити.

— Будь ласкав, Альфреде, розкажи нам тільки те, що ти бачив! — попросив суддя. — Не треба про те, як тебе мучила спрага.

— Так ото ж я поспішав вулицею, — провадив Альфред, — бо дуже ж хотів пити. Отож чимчикую я вулицею, спішу до кондитерської по хоч якусь там водичку, коли це в небі, зненацька, гульк — велииикий такий білий птах, просто наді мною, і з неба він падає отак-о! — Тут Альфред розвів свої руки на всю ширину, передражнюючи птаха. — І ото ж зразу, як я побачив цього великого птаха, так я й перестав думати про те, як дуже мені хочеться пити, а за мить цей здоровезний пташище гуп із неба на хідник, і тут він і гигнув,[5] і кров залила геть усе довкола, і оце ж і все, що я бачив.

— А чи помітив ти