Читати книгу - "Вибрані твори"

діти виросли від понурих і слабих батьків (Драгоманових) або від фіґ-лярно-легковажних істериків (Винниченко). Отже, по Драгоманову. Україна збагатилася плеядою анемічних комбінаторів-культурників. По Винниченкові — десятком дрібненьких еротоманів, які ідо цього часу, на жаль, шаліють часом в нашій літературі. Метерлінк в одному зі своїх творів писав:

Лише тоді можемо собі схибляти, кажучи, що ми зрозуміли якусь правду, коли ми самі відчуваємо непереможну потребу уформувати після неї своє життя.

Власне, так розуміють правду боротьби герої поезій Ол е г а О л ь ж и ч а, найбільш яскравого представника сучасної молодої поезії. Для них боротьба і життя — синоніми. Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє життя. І нема тут чого розпачати. Навпаки, треба провести цю боротьбу найбільш блискучо і найбільш радісно. Образи, від яких волосся ставало б догори у гуманних письменників минулого віку, у Ольжича викликають зовсім інші емоції.

Ось він пише про революцію:

Сховалось равликом місто. Січе його дощ, січе, В під'їздах будов — тісно, Набої через плече, Забиті. Числить? Ледве! З-під мурів — повів гниття. Життя, що таке щедре, Багате таке життя. Хто дихав хоч день так вільно, До смерті хмільний украй. Ти збурилось пінно-пінно І вилилось через край.

Уявім собі, якого розпачливого вірша написав би з цього приводу такий Грабовський, і ми відчуваємо всю безодню, яка ділить психіку цих двох поколінь поетів. Зрештою, найліпшу характеристику покоління, до якого належить і сам Ольжич, і молодь сучасної Німеччини, і кадети Альказару, дає нам сам поет:

Так солодко в передчуванні бою, Не знаючи вагання і квилінь, Покірну землю чути під ногою І пити зором синю далечінь.

Таким солодко жити навіть перед небезпекою і вони люблять життя в усіх його проявах тим більш інтенсивно, що кожної хвилини може покликати їх до себе доля на змаг.

Ольжич знає, що життя, яким його сотворив сам Бог, є «багате і щедре». Серед його дарів є «любов і творчість, туга і порив», «відвага і вогонь самопосвяти».

Солодких грон, і промінястих вин Доволі на столах його веселих, Іди ж сміливо і бери один, Твоєму серцю найхмільніший келих!

Постаті Ольжича не зрікаються насолод життя зі страху, що ці насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили і віри в свою мету. Завдяки їм завжди потраплять відірватися від «найхмільнішого келиха» до змагання, яке на них чекає. Яка ж мала мусіла бути любов до батьківщини у тих, що уникали всіх радощів, боячися, що завдяки їм забудуть про свою мету. І чи ж не бачимо ми тепер сотки прикладів, коли сучасні герої кидають найдорожчі речі — любов, родину, творчість, — навіть не з почуття обов’язку, а з почутя покликання, для формування нового світогляду, яке є такою ж складовою частиною життя, як і його насолоди.

Всі ми пам’ятаємо безприкладний вчинок кадетів Альказару і ніхто їм не може закинути невиконання свого обов’язку. В який бездонний розпач попали б юнаки з психікою XIX століття, сидячи стільки часу в мурах старого замку. Для них той період був би повільним умиранням. Їх з’їдав би біль, що так мало гуманності в житті! Оборонці ж Альказару хотіли умирати лише в ту єдину, найбільш потрібну хвилину. Весь же період сидження в замкнених мурах вони жили нормальним життям: голилися, співали, навіть влаштовували бали, і, власне, ця нормальна радість тримала їх до кінця незаломаними.

Пригадую, читала я в часописі лист якогось кореспондента з Іспанії. Він оповідав, як сидів колись в кав’я-реньці, близько прифронтової смуги, де відбувалися бої. Кав’ярня була порожня й настрій у кількох людей, що опинилися там, дуже пригнічений, бо невідомо було, що їх чекає за хвилину. Але в сусідній кімнаті