Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

руки у сфері економічної політики, і тому конгрес одностайно схвалив запропоновану ним експропріацію міднодобувних компаній без компенсації. Він сподівався також замирити збройні сили, взявши до свого кабінету їхніх трьох командувачів. Інше можливе пояснення полягає в тому, що Альенде, всупереч його власним переконанням, підштовхували до екстремальних кроків найбільш радикальні прихильники — члени Руху революційних лівих сил (іспанський акронім MIR), що прагнули повалити капіталістичні державні органи Чилі за допомогою швидкої революції. Вони накопичували зброю, висунули гасло «Озброїмо народ», закидали Альенде те, що він виявляв слабкість і нерішучість, і відмовлялися вислуховувати його умовляння: «Майте терпіння й почекайте іще кілька років».

Навіть якщо ці обидва можливих пояснення (або одне з них) вичерпно розтлумачують мотиви Альенде, я все одно вважаю їх неповими. Мені здається, що навіть тоді, а не лише з мудрої нинішньої ретроспективної точки зору, політика Альенде ґрунтувалася на нереалістичних оцінках ситуації та власних можливостей.

-

Прогнозований путч стався 11 вересня 1973 року. За десять днів до цього представники всіх трьох видів чилійських збройних сил — армії, авіації та військово-морського флоту — узгодили його план. Хоча ЦРУ й надавало постійну підтримку опозиційним до Альенде силам і прагнуло прибрати його від влади, навіть американці, які критикували втручання ЦРУ в чилійські внутрішні справи, визнають, що переворот був здійснений самими чилійцями, а не ЦРУ. Чилійські ВПС завдали бомбових ударів по президентському палацу в Сантьяго, а танки сухопутних військ обстріляли його (фото 4.3). Зрозумівши, що ситуація безнадійна, Альенде застрелився з автомата, подарованого Фіделем Кастро. Зізнаюся, що я скептично ставився до цього твердження і підозрював, що насправді Альенде вбили військові, які брали участь у путчі. Але слідча комісія, сформована відновленим демократичним урядом Чилі після завершення військового правління, дійшла висновку, що Альенде дійсно покінчив життя самогубством. Цей висновок підтвердив мені один чилійський приятель, який особисто знав члена пожежної команди, що увійшла до палаючого президентського палацу й зустріла там небагатьох уцілілих компаньйонів Альенде; серед них був чоловік, що останнім бачив президента живим.

Переворот, який населення зустріло з полегшенням, отримав широку підтримку чилійських правих і центристів, значної частини середнього класу і, звісно ж, олігархів. На той час економічний хаос у країні, нерозумна урядова економічна політика, а також вуличне насильство часів правління Альенде стали вже нестерпними. Прихильники путчу вважали хунту просто неминучою перехідною фазою на шляху відновлення попереднього статусу-кво, коли в політичному житті Чилі до 1970 року домінували цивільні представники середнього класу та його верхівки. Мій чилійський друг розповів мені таку історію. У грудні 1973 року, всього лише через три місяці після путчу, за вечерею зібралися вісімнадцять людей (і він також). Коли розмова торкнулася питання тривалості перебування хунти при владі, то 17 із 18 спрогнозували лише два роки. Вісімнадцятий гість висловив припущення, що хунта правитиме сім років, але решта гостей підняли його на сміх і сказали, що це абсурд, такого, мовляв, не може бути в Чилі, де всі попередні військові уряди швидко повертали владу цивільному уряду. І ніхто із присутніх на тій вечірці й уявити не міг, що хунта протримається при владі майже 17 років. Вона призупинила всю політичну діяльність, закрила конгрес, заборонила ліві політичні партії й навіть центристську Партію християнських демократів (на превеликий подив самих представників цієї партії), захопила чилійські університети, а університетськими ректорами призначила військових командирів.

Один із членів хунти, який став її лідером майже випадково, приєднався до неї в останню хвилину і не очолював планування самого перевороту; це був генерал Августо Піночет (фото 4.4). Буквально за пару тижнів до перевороту чилійська армія змусила піти у відставку свого начальника штабу, бо той був проти втручання військових. Тому автоматично новим начальником штабу сухопутних військ став Піночет, який командував армійськими підрозділами в районі Сантьяго. Навіть на той час Піночет вважався доволі старим (58 років). Інші армійські генерали та командири збройних сил Чилі вважали, що добре знають свого колегу, як гадало й ЦРУ, що зібрало про Піночета детальну інформацію. ЦРУ дало Піночету таку оцінку: спокійний, врівноважений, чесний, незлий, приязний, роботящий, діловий, релігійний, скромний у житті, відданий чоловік і батько, без видимих інтересів поза межами армії, католицької церкви та своєї сім'ї — одним словом, не та людина, яка може очолити переворот. Хунта планувала бути комітетом рівноправних партнерів зі змінюваним керівництвом. Її члени обрали Піночета своїм першим лідером головним чином тому, що він був серед них найстаршим; був начальником штабу найбільшого роду військ чилійських збройних сил (армії); і, можливо, тому, що його колеги поділяли думку ЦРУ про те, що Піночет — людина не лиха і жодної загрози не становить. Коли хунта захопила владу, її лідер сам заявив, що керуватиме на засадах змінюваності.

Та коли Піночету настав час піти з посади керівника згідно із принципом ротації, він цього не зробив. Натомість йому вдалося залякати своїх партнерів по хунті за допомогою таємної служби, яку він сам і створив. Члени хунти сотні разів висловлювали свою незгоду з таким поворотом подій, але Піночету завжди вдавалося наполягти на своєму. Ані його колеги з військового уряду, ані ЦРУ, ані будь-хто інший не могли передбачити брутальності Піночета, його схильності до авторитарного стилю правління та здатності триматися за владу, і він продовжував підтримувати імідж доброго дідуся й ревного католика, який створювали йому контрольовані державою ЗМІ, показуючи, як він ходить до церкви зі своїми дітьми.

Те варварство, яке сталося в Чилі після 11 вересня 1973 року, не можна зрозуміти, не усвідомивши ролі Піночета. Подібно до Гітлера в Німеччині 1930-х та 1940-х років, Піночет, якщо дивитися в широкому контексті, був лідером, який залишив свій відбиток на історичному процесі. Цей чоловік був іще більшою загадкою, аніж Альенде. Вище я навів два можливих пояснення кроків, до яких вдався Альенде, але жодного разу не чув хоча б якогось правдоподібного пояснення того садизму, який проявив Піночет. Один чилійський приятель сказав мені з цього приводу: «Я так і не зрозумів психології Піночета».

Щойно хунта захопила владу, вона заарештувала лідерів альєндівської Партії народної єдності та інших лівих (зокрема, університетських студентів і відомого чилійського виконавця народних пісень Віктора Хару (фото 4.5)), маючи на меті фізичне знищення представників чилійських лівих сил. Упродовж перших 10 днів тисячі чилійських лівих зігнали на два спортивних стадіони в Сантьяго, де їх піддавали тортурам, допитували і убивали. (Наприклад, труп Віктора Хари знайшли в брудній канаві з 44 кульовими пораненнями, відрубаними пальцями та спотвореним обличчям.) Через п'ять тижнів після перевороту