Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

Через два місяці після путчу Піночет заснував орган, що згодом перетворився на DINA — державну розвідувальну організацію, яка водночас виконувала функції таємної поліції. Її очільник був підзвітним безпосередньо Піночету і став головним виконавцем репресій в Чилі. DINA зажила лихої слави своєю жорстокістю, що значно перевищувала жорстокість інших розвідувально-каральних підрозділів чилійських збройних сил. Вона започаткувала цілу мережу таємних концтаборів, вигадала нові способи тортур і займалася тим, що «зникала» чилійців, тобто безслідно знищувала їх. Один із таких центрів під назвою «Ла Венда Сексі» спеціалізувався на сексуальних тортурах задля добування потрібної інформації — наприклад, членів сім'ї ув'язненого заарештовували й піддавали катуванням на очах ув'язненого методами надто огидними, щоб їх описувати, а також використовуючи при цьому гризунів і спеціально навчених собак. Якщо ви маєте міцні нерви і вас не переслідують нічні страхіття та жахи, то, потрапивши до Сантьяго, можете відвідати один із таких ізоляторів на «Вілла Грімальді», нині перетворений на музей.

У 1974 році DINA перенесла свою діяльність ще й за межі Чилі. Вона почала її з Аргентини, замінувавши автомобіль і вбивши таким чином колишнього головнокомандувача сухопутних військ Чилі генерала Карлоса Пратса та його дружину Софію (Пратс відмовився приєднатися до путчу, і Піночет боявся його, вбачаючи в ньому потенційну загрозу). Потім DINA розпочала міжнародну кампанію державного тероризму — операцію «Кондор», зібравши попередньо нараду керівників таємної поліції Чилі, Аргентини, Уругваю, Парагваю, Болівії й, насамкінець, Бразилії задля співробітництва у справі не обмеженого державними кордонами переслідування і знищення вигнанців, лівих і провідних політичних фігур. Сотні чилійців було вистежено і знищено в інших країнах Південної Америки, Європи, а одного опозиційного діяча вбили навіть на території Сполучених Штатів. Це сталося у Вашингтоні, округ Колумбія, 1976 року лише за 14 кварталів від Білого дому, коли закладена в автомобіль бомба вбила колишнього чилійського дипломата Орландо Летельєра (міністра внутрішніх справ та оборони при президенті Альенде), а також його американську колегу Роні Моффіт. Як я вже зазначав вище, до нападу на Всесвітній торговий центр у 2001 році це був єдиний випадок убивства американського громадянина, яке скоїли зарубіжні терористи.

Станом на 1976 рік уряд Піночета заарештував 130 тисяч чилійців, тобто 1 % всього населення Чилі. Хоча більшість із них з часом звільнили, DINA та інші органи хунти вбили або «зникнули» тисячі чилійців (більшість із них віком до 35 років), а також чотирьох громадян Сполучених Штатів та численних представників інших країн. Цим вбивствам часто передували тортури, здійснювані, принаймні частково, задля вибивання інформації. Втім, важко сказати, можливо, ці тортури були спричинені звичайним садизмом; чилійські студенти, з якими я обговорював цю тему, вказали мені й на перше, і на друге. Близько 100 тисяч чилійців втекли за кордон, і багато з них звідти вже не повернулися.

Виникає запитання: як же так сталося, що раніше демократична країна занурилася в безодню беззаконня, яке значно перевершило всі попередні випадки втручання військових у політичне життя Чилі своєю тривалістю, кількістю вбитих і садизмом? Відповідь частково криється у посиленні поляризації, насильства та руйнації політичного компромісу. Кульмінацією цих процесів стало за правління Альенде озброєння лівих та гасла в стилі «Джакарта гряде!» з боку правих, які погрожували лівим різаниною. Марксистські плани Альенде та його зв'язки з Кубою ще більше, ніж попередні програми чилійських лівих, налякали збройні сили й підготували їх до превентивних дій. Друга частина відповіді, згідно з переконаннями чилійців, із якими мені вдалося поспілкуватися, стосується самого Піночета: він був незвичайною постаттю, хоча й видавався нічим не примітним і намагався підтримувати імідж доброзичливого дідуся й ревного католика. Мало документів прямо пов'язують Піночета зі звірствами; мабуть, найдостовірнішим у плані доказу причетності є його наказ генералу щодо «Каравану смерті». Багато чилійців, які дотримуються правих поглядів, і донині вірять, що сам Піночет не віддавав наказів піддавати катуванням і вбивати і що відповідальність за це кровопролиття лежить на інших керівниках. Але особисто я не можу повірити в те, що Піночет, кожного тижня чи кожного дня зустрічаючись із очільником таємної поліції та багатьма іншими військовими начальниками, не обговорював із ними тему тортур, якими його підлеглі займалися на регулярній основі.

Таким чином, Піночет, як і Гітлер, видається мені прикладом лідера-лиходія, який дійсно вплинув на хід історії. Одначе у злочинах, скоєних чилійськими військовими, не можна звинувачувати одного лише Піночета, бо немає жодного свідчення про те, що він когось катував або убив особисто. В розпал своєї діяльності DINA мала у штаті 4 тисячі службовців, чия робота полягала в допитах, тортурах і вбивствах. Я не натякаю тут на те, що більшість чилійців — люди надзвичайно лихі: в кожній країні є тисячі соціопатів, готових коїти зло за наказом або просто з дозволу. Наприклад, ті, хто побував у в'язницях навіть таких цивілізованих країн, як Британія та США, і мав нещастя зіштовхнутися з садизмом наглядачів та поліцейських, яким не віддавали конкретних наказів поводитися таким чином, можуть лише уявити собі, як поводилися б ці наглядачі та поліцейські, якби їм дійсно віддали такий наказ.

-

Другою сферою діяльності диктаторської влади Піночета, окрім знищення чилійських лівих, стала перебудова чилійської економіки на засадах вільного ринку і скасування масштабного втручання держави в економіку, яке раніше було в Чилі нормою. У перших півтора роки правління Піночета економіка продовжувала «усихати», інфляція тривала й далі, а безробіття зростало. Але з 1975 року Піночет передав управління економікою групі неоліберальних економічних радників, надалі відомих як «чиказькі хлопчики», бо багато хто з них навчався в Чиказькому університеті й слухав лекції економіста Мільтона Фрідмана. Вони робили акцент на вільному підприємництві, вільній торгівлі, орієнтації на ринкові сили, збалансованому бюджеті, на модернізації чилійських підприємств і зменшенні державного втручання.

Зазвичай військові уряди Південної Америки воліють мати підконтрольну собі економіку, якою вони розпоряджаються задля власної вигоди, а не вільну економіку, якою розпоряджатися не можуть. Тому взяття на озброєння хунтою економічної політики «чиказьких хлопчиків» було несподіваним, причому й досі неясно, чому так трапилось. Без Піночета цього могло й не статися зовсім, бо проти такої політики виступали деякі старші офіцери чилійських збройних сил, включно з одним членом хунти (генералом ВПС Густаво Лі), якого Піночет зрештою змусив піти у відставку 1978 року. Перехід до такої політики інколи пов'язують