Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

із візитом у 1975 році до Чилі Мільтона Фрідмана, який упродовж 45 хвилин зустрічався з Піночетом, після чого надіслав йому листа з численними рекомендаціями. Але із зустрічі з Піночетом Фрідман виніс невисоку думку про нього. Взагалі-то, програма «чиказьких хлопчиків» суттєво відрізнялася від рекомендацій Фрідмана й ґрунтувалася на детальних планах, які вже чилійські економісти виклали в документі під назвою «цеглина» (бо він був громіздким і важким).

Одне з можливих пояснень полягає в тому, що Піночет усвідомлював свою некомпетентність в економічних питаннях, подавав себе як людину просту (а можливо, він і справді таким був), а тому не надто мудрі, послідовні та переконливі пропозиції «чиказьких хлопчиків» видалися йому привабливими. Ще одним чинником могло бути те, що Піночет ототожнював «чиказьких хлопчиків» та їхню політику зі Сполученими Штатами, які надавали йому велику підтримку, поділяли його ненависть до комуністів і негайно після путчу поновили фінансову допомогу Чилі. Як і при розгляді деяких інших кроків Піночета (і Альенде), мотиви в цьому випадку залишаються незрозумілими.

Та хоч би якими були мотиви, результуюча політика вільного ринку включала в себе реприватизацію сотень державних підприємств, націоналізованих урядом Альенде (але не міднодобувних компаній); різке зменшення бюджетного дефіциту шляхом всеосяжного скорочення витрат по кожному державному міністерству на 15-25 %, а також відкриття чилійської економіки для міжнародної конкуренції. Це призвело до спротиву з боку чилійського промислового олігархату та традиційно впливових родин, чиї неефективні підприємства раніше були захищені від міжнародної конкуренції високими митами, а тепер були змушені змагатися й запроваджувати інновації. Але в результаті запровадження нової економічної політики рівень річної інфляції з 600 % під час правління Альенде впав до 9 %, чилійська економіка почала зростати майже на 10 % щороку, закордонні інвестиції суттєво зросли, витрати чилійців на споживчі товари збільшилися, а чилійський експорт урізноманітнився і також зріс.

Цих позитивних результатів вдалося досягти не без певних невдач та болісних наслідків. Невдале рішення прив'язати курс чилійського песо до американського долара спричинило в 1982 році великий торговий дефіцит і призвело до економічної кризи. Економічні вигоди від зростання економіки розподілялися серед чилійців вельми нерівномірно: середній клас і особливо верхній його прошарок процвітали, але решта чилійців постраждали й опинилися за межею бідності. За умов демократії було б важко нав'язати такі злидні великій кількості чилійців, а також проводити урядову політику, яка була не до вподоби багатим промисловим олігархам. Таке було можливим лише за умов репресивної диктатури. Однак один мій чилійський приятель, загалом критичний до Піночета, пояснив мені: «Так, але під час правління Альенде дуже багато людей уже потерпали від наслідків його економічної політики, причому без жодної надії на покращення в майбутньому». Коли стало зрозуміло, що хунта — це не тимчасовий перехідний етап, що вона збирається залишатися при владі, багато представників середнього класу та його верхнього прошарку, попри урядові репресії, все одно продовжували підтримувати Піночета через економічне покращення (хоча й нерівномірне). Поза межами того прошарку чилійського суспільства, який постраждав від катувань і вбивств, зросли оптимізм та відчуття полегшення від того, що період економічного хаосу, який панував під час правління Альенде, нарешті скінчився.

Як і багато чилійців, уряд США також підтримував військову диктатуру Піночета упродовж майже всього періоду його перебування при владі, що можна пояснити його антикомуністичною позицією. Американський уряд проводив політику розширення економічної та військової допомоги Чилі й публічно заперечував порушення прав людини режимом Піночета навіть тоді, коли жертвами тортур і вбивств ставали американські громадяни. Держсекретар Сполучених Штатів Генрі Кіссинджер сказав із цього приводу: «...Хоч як би негарно вони (тобто чилійська хунта) не поводилися, цей уряд (тобто уряд Піночета) для нас кращий за уряд Альенде». Ця американська урядова підтримка Піночета і закривання очей на його злочини тривали протягом правління президентів Річарда Ніксона, Джеральда Форда, Джиммі Картера та Рональда Рейгана (на початку).

Однак починаючи з 1980-х, два чинники відвернули уряд Сполучених Штатів від Піночета. Першим був зібраний масив свідчень про злочини хунти, включно зі злочинами проти американських громадян, які було дедалі важче ігнорувати. Поворотною точкою стало жахливе вбивство в Сантьяго Родріго Рохаса, чилійського підлітка, який легально жив у Сполучених Штатах і якого чилійські військові облили бензином та підпалили. Іншим чинником, який повернув уряд Рейгана проти Піночета, став чилійський економічний спад 1982-1984 років, що налаштував значну частину чилійської громадськості проти Піночета. Оскільки в результаті економічного підйому, який розпочався 1984 року, життя багатьох людей однаково не покращилося, чилійські ліві набрали сили, церква стала основним публічним стрижнем опозиції (попри те що Піночет був ревним католиком), і своє невдоволення диктатором почали висловлювати навіть чилійські військові. Одним словом, Піночет був не просто лиходієм: згідно з міжнародною позицією Сполучених Штатів, він став небезпечним для американських політичних інтересів.

У 1980 році хунта запропонувала нову конституцію, яка закріпила б інтереси правих та військових, і звернулася до виборців із проханням легітимізувати Піночета, проголосувавши за подовження терміну його президентських повноважень на вісім років (з 1981 по 1989 рік). Після пропагандистської кампанії, суворо контрольованої хунтою, переважна більшість чилійців схвалила нову конституцію та подовжений президентський термін Піночета. Коли цей термін добігав кінця, хунта в 1988 році знову оголосила плебісцит, який подовжив би повноваження Піночета ще на вісім років — аж до 1997-го, коли диктатору мало виповнитися 82.

Утім, цього разу Піночет прорахувався, і опоненти переграли його. Міжнародна увага змусила хунту проводити кампанію відкрито, а голосування — чесно. Сполучені Штати підтримали своїми ресурсами опозицію, яка розгорнула широкомасштабну діяльність, зареєструвавши 92 % потенційних виборців, і провела чудово сплановану кампанію під простим і зрозумілим гаслом «Ні!» (фото 4.6). На подив Піночета, учасники кампанії «Ні!» перемогли, здобувши 58 % голосів. Хоча спершу Піночет увечері після голосування спробував було заперечити результат плебісциту, інші члени хунти змусили диктатора визнати його. Однак 42 % чилійців під час тих вільних виборів 1988 року все одно проголосували за Піночета.

-

Здобувши перемогу під гаслом «Ні!», опоненти Піночета нарешті отримали можливість повернутися до влади під час президентських виборів, призначених на 1990 рік. Але учасники кампанії «Ні!» налічували 17 різних груп, які мали 17 різних поглядів на майбутнє Чилі після заміни Піночета. Тож над країною нависла небезпека звернути на той проторований шлях, яким пішли союзні демократичні країни після перемоги над Німеччиною та Японією в Другій світовій війні. З цього приводу Черчилль у своїй шеститомній праці з історії Другої світової «Тріумф і трагедія», написав таке: «І тоді великі демократичні країни, відсвяткувавши перемогу, змогли знову повернутися до