Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

Із тих ліваків-противників Піночета, яких він не встиг знищити, після 1973 року 100 тисяч втекли за кордон. Вони тривалий час, близько 16 років (до 1989-го) перебували у вигнанні й мали достатньо часу, щоб задуматися над своєю непоступливістю. Багато з них подалися до Західної або Східної Європи, де могли спостерігати, як діяли соціалісти, комуністи та інші представники лівих у європейських країнах і яких результатів досягли. Ті чилійські вигнанці, які опинилися у Східній Європі, зазвичай сильно розчаровувалися, з'ясувавши, що непоступливі ліваки-ідеалісти, прийшовши до влади, не спромоглися забезпечити щасливе життя для громадян своїх країн. Ті ж чилійці, які втекли до Західної Європи, мали змогу спостерігати за діяльністю поміркованих соціал-демократів, результатом якої став високий рівень життя та спокійна політична атмосфера на відміну від тієї, яка панувала в Чилі. Вони переконалися, що лівим силам не треба бути радикальними та непоступливими і що багатьох своїх цілей можна досягти шляхом переговорів та компромісів із людьми, які мають інші політичні погляди. Вигнанці бачили крах Радянського Союзу та комуністичних урядів Східної Європи, а також криваве придушення народних демонстрацій у Китаї 1989 року. Усі ці спостереження посприяли значному послабленню екстремізму та комуністичних симпатій чилійських лівих.

Уже під час кампанії «Ні!» 1989 року її учасники, які дотримувалися різних політичних поглядів, збагнули, що вони не зможуть перемогти, якщо не навчаться співпрацювати між собою. Вони усвідомлювали також, що Піночет і досі користується підтримкою чилійських бізнесових кіл і верхніх прошарків суспільства, а самі вони ніколи не зможуть перемогти або їм ніколи не дозволять перебрати владу навіть у разі перемоги на виборах, якщо не запевнять прихильників Піночета у гарантіях особистої безпеки в постпіночетівську добу. Хоч як болісно було, лівим силам у разі приходу до влади доведеться практикувати терпимість по відношенню до колишніх ворогів, чиї погляди вони зневажали і чиє ставлення до них особисто було жахливим. Їм довелося заявити про свою готовність будувати «Чилі для всіх чилійців», і цю мету Патрісіо Ейлвін, перший демократично обраний президент Чилі після Піночета, проголосив у своїй інавгураційній промові 12 березня 1990 року.

Після того як альянс із 17 груп, що брали участь у кампанії «Ні!», переміг на референдумі, ліві, які входили до його складу, постали перед необхідністю переконати альянсівських центристів із Християнсько-демократичної партії, що нового лівого уряду боятися не слід, він не буде таким радикальним, як свого часу був уряд Альенде. В підсумку ліві та центристські партії об'єдналися у виборчий альянс, що був названий коаліцією партій за демократію (Concertacion de Partidos рог la Democracia). Ліві погодилися на те, що коли альянс переможе на виборах 1990 року (і він переміг), то посада президента буде переходити по черзі від лівих до центристів, і що вони дадуть можливість представникові християнських демократів першим посісти президентську посаду. Вони погодилися на ці умови, бо усвідомлювали, що це єдиний спосіб, у який можна нарешті повернутися до влади.

Альянс Concertacion переміг на чотирьох постпіночетівських виборах поспіль — у 1990, 1993, 2000 та 2006 роках. Першими двома президентами були християнський демократ Патрісіо Ейлвін та Едуардо Фрей-молодший (син колишнього президента Едуардо Фрея). Наступними двома президентами були Рікардо Лагос і Мішель Бачелет; остання стала першою чилійською жінкою-президентом (і є донькою генерала, якого піночетівська хунта піддала тортурам і кинула за грати). В 2010 році Concertacion зазнав поразки від представника правих сил Себастіана Піньєри, 2014 року соціалістка Бачелет повернулася до влади, а в 2018 році знову переміг консерватор Піньєра. Таким чином, після Піночета Чилі повернулася до функціонуючої демократії, яка й досі є аномалією для Латинської Америки, але це повернення сталося в результаті велетенської вибіркової зміни: у політиків з'явилася готовність толерувати, йти на компроміс, ділитися владою й по черзі обіймати владні посади.

Окрім відмови від політичної непоступливості, була іще одна масштабна зміна, здійснена демократичними урядами в Чилі після Піночета, і стосувалася вона економічної політики. Нові уряди загалом продовжували дотримуватися піночетівської політики вільного ринку, бо в далекосяжній перспективі вона виявилася вдалою і благотворною. Уряди, сформовані з представників Concertacion, навіть поглибили цю політику, знизивши імпортні мита таким чином, що вони в середньому станом на 2007 рік становили лише 3 % — найменше у світі. Було підписано угоди про вільну торгівлю зі Сполученими Штатами та Європейським Союзом. Основною зміною, яку вніс альянс Concertacion в економічну політику попереднього військового уряду, стало збільшення державних витрат на соціальні програми та реформа законів про працю.

Після зміни уряду в 1990 році чилійська економіка зростала вражаючими темпами, і Чилі посіла провідні економічні позиції в Латинській Америці. У 1975 році середній дохід на людину становив у Чилі 19 % від американського; на 2000 рік цей показник зріс до 44 %, тоді як середній дохід у решті країн Латинської Америки падав. Рівень інфляції в Чилі зараз низький, верховенство права — міцне, права приватної власності добре захищені, а обсяги всеосяжної корупції, з якою я зіштовхнувся в 1967 році, різко зменшилися. Наслідком (а також і частковою причиною) цього поліпшеного економічного клімату стало подвоєння іноземних інвестицій, що відбулося надзвичайно швидко — в перші сім років після повернення країни до засад демократії.

Нині Сантьяго має зовсім інший вигляд порівняно з тим містом, яке я побачив 1967 року. Воно наїжачилося хмарочосами (серед яких і найвищий у Південній Америці), має нове метро та новий аеропорт. Однак результати вражаючого економічного зростання Чилі дістаються не всім. Економічна нерівність залишається високою, а соціально-економічна мобільність — низькою, Чилі й надалі залишається країною контрастів між багатством та злиднями, хоча нині багачами є переважно нові бізнес-лідери, а не землевласники, як колись. Але загальне суттєве покращення чилійської економіки означає, що хоча відносний розрив між багатими та бідними залишається й досі, абсолютний економічний статус бідняків у Чилі значно поліпшився. Частка чилійців, які живуть за межею бідності, впала від 24 % під час останнього року правління Піночета до 5 % у 2003 році.

-

Перемога кампанії «Ні!» в 1989 році не означала, що Чилі звільнилася від Піночета і збройних сил. Аж ніяк: перш ніж піти з поста президента, Піночет протягнув закон, згідно з яким він став довічним сенатором. Цей закон дозволив йому також призначити кількох