Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

нових суддів Верховного суду і зберегти за собою посаду головнокомандувача збройних сил, допоки він у 1998 році не вийшов на пенсію у віці 83 років. Це означало, що Піночет зі своєю потенційною загрозою ще одного військового путчу завжди був на думці в чилійських демократичних лідерів. Як пояснив один із моїх чилійських друзів, «це приблизно те саме, якби після капітуляції Німеччини у травні 1945 року Гітлер не наклав на себе руки, а залишився довічним сенатором і командувачем німецьких збройних сил!» Ще більше зміцнивши позиції чилійських військових, піночетівська конституція містила в собі статтю (чинну донині), в якій сказано, що 10 % від продажів продукції чилійських державних мідновидобувних компаній (так, саме від продажів, а не від прибутку!) має щороку йти у військовий бюджет. Це забезпечує чилійським збройним силам базис, що значно перевищує суму, необхідну для захисту Чилі від будь-якої реальної іноземної загрози, особливо з огляду на те, що остання (із двох загалом) війна, яку довелося вести країні, закінчилася понад сто років тому — в 1883 році, що кордони Чилі захищені океаном, пустелею та високими горами і що сусідні країни (Аргентина, Болівія й Перу) не становлять для неї загрози. Єдиним, проти кого можуть бути використані чилійські збройні сили, є сам чилійський народ.

Чилійська конституція, схвалена під час правління Піночета, містила три статті, що сприяли правим силам. В одній із них зазначалося, що в сенаті, який складається із 35 членів, десять сенаторів не обираються, а призначаються президентом зі списку чиновників, в якому мають бути одні лише консерватори (наприклад, колишні командувачі армії та флоту). Колишні президенти ставали призначуваними довічними сенаторами. Друга стаття (скасована лише 2015 року) передбачала, що в кожному чилійському виборчому окрузі (в разі виборів до конгресу) мали обиратися двоє кандидатів, першому з яких достатньо було відносної більшості голосів, але другий мав перемагати з більшістю 80 %; через це в будь-якому окрузі було дуже важко обрати відразу двох представників від лівих сил. Остання стаття вимагає 5/7 голосів виборців для зміни конституції, але в демократичній країні (особливо такій політично подрібненій, як Чилі) таку частку голосів набрати вельми важко. Тож хоча після того, як Піночет втратив пост президента, і минули десятки років, Чилі й досі живе за видозміненим варіантом його конституції, яку більшість чилійців вважають нелегітимною.

Будь-якій країні болісно визнавати і спокутувати злочини, які вчинила влада проти своїх же громадян або громадян інших країн. Болісно тому, що минулого не переробити, а багато лиходіїв часто й досі живуть, не розкаявшись, а натомість мають вплив і широку підтримку. Визнання та спокутування були особливо тяжкими в Чилі, тому що навіть під час вільного плебісциту 1989 року Піночета підтримала значна частка чилійців, він залишився головнокомандувачем збройних сил, а демократичний уряд мав вагомі підстави боятися військового путчу, якби почав переслідувати військових злочинців. У двох випадках — коли почалося розслідування щодо сина Піночета і коли комісія з прав людини розпочала роботу із розслідування звірств, вчинених хунтою, на вулицях дійсно з'явилися військові у повному спорядженні. Їхню появу пояснили начебто «навчаннями», але прихована загроза була очевидною для всіх.

Патрісіо Ейлвін, перший президент постпіночетівської доби, діяв обережно. Коли він пообіцяв «справедливість у рамках можливого», чилійці, які сподівалися на зведення рахунків, були розчаровані й боялися, що ця фраза — лише евфемізм, за яким криється відсутність справедливості взагалі. Але Ейлвін дійсно започаткував Комісію з правди та примирення, що опублікувала імена 3200 чилійців, яких убили або «зникнули», а друга комісія в 2003 році склала звіт про звірства. Виступаючи по телевізору, Ейлвін мало не плакав, благаючи прощення у родин жертв від імені чилійського уряду. Таке проникливе вибачення від імені урядових лідерів за злочини, скоєні державою, стає дедалі більш рідкісним явищем у сучасній історії; найближчою паралеллю було так само проникливе вибачення з боку німецького канцлера Віллі Брандта на місці варшавського гетто перед жертвами колишнього нацистського уряду Німеччини (детальніше читайте в розділі 6).

Поворотною точкою у справі зведення рахунків з Піночетом став британський ордер на його арешт, виданий у 1998 році, коли він приїхав до лондонської клініки на лікування. Ордер було видано на запит іспанського судді, який вимагав екстрадиції Піночета до Іспанії, де він мав би постати перед судом за злочини проти людяності й конкретно — за вбивство іспанських громадян. Спершу адвокати Піночета стверджували, що він має імунітет від кримінального переслідування, бо тортури та убивства є легітимними функціями урядового апарату. Коли ж британська Палата лордів зрештою відкинула цю аргументацію захисту, адвокати Піночета почали стверджувати, що їхній підзахисний старий і немічний, а тому має бути звільнений із гуманних міркувань. Адвокати дозволяли фотографувати його тільки тоді, коли він сидів у інвалідному візку. Після 503 днів домашнього арешту британський міністр внутрішніх справ відмовив Іспанії в екстрадиції Піночета начебто на тій підставі, що йому бракуватиме сил свідчити в суді, а реально, мабуть, за ту допомогу, яку він надав Великій Британії під час її війни за Фолклендські острови з Аргентиною. Піночет негайно вилетів до Чилі. Після прибуття літака його викотили з салону в інвалідному візку, а потім він підвівся й пішов по злітній смузі, щоб потиснути руки чилійським генералам, які прийшли його привітати (фото 4.7).

Але навіть чилійські праві були шоковані з'ясованим підкомісією Сенату США фактом того, що Піночет має 30 мільйонів доларів на секретних рахунках в американських банках. Праві були готові примиритися з тортурами та вбивствами, але сильно розчарувалися, дізнавшись, що Піночет, якого вони вважали не таким, як решта корумпованих латиноамериканських диктаторів, цупив і ховав гроші. Верховний суд позбавив Піночета імунітету, яким той користувався, будучи довічним сенатором. Чилійська податкова служба (аналог американської Служби внутрішніх доходів) висунула проти нього звинувачення у поданні неправдивих податкових звітів. (Мабуть, податківців надихнув приклад сумнозвісного американського гангстера Аль Капоне, якому вдавалося уникати відповідальності за здійснення та замовлення убивств, контрабанду й організацію мережі гральних закладів і борделів, однак якого врешті-решт посадили до федеральної тюрми за ухилення від сплати податків.) Відтак Піночету висунули обвинувачення в різних фінансових злочинах та вбивствах і помістили під домашній арешт. Його дружину та дітей також заарештували. Проте в 2002 році Піночета оголосили нездатним постати перед судом через деменцію. Він помер від серцевого нападу в 2006 році у віці 91 року.

Зрештою чилійським садистам і вбивцям було висунуто обвинувачення, і десятки з них потрапили за ґрати, включно з генералом Мануелем Контрерасом, очільником піночетівської таємної служби DINA, якого засудили до 526 років