Читати книгу - "Хроніки Південного"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я вчився у звичайній середній школі. Середня школа нам підходила — всі там такі посередні. Школа нічим не виділялась і нічим не славилась. Іноді газети писали, що в нас проводять мавпячі дискотеки. Добре вчитися в такій школі було соромно. Там вчитися треба було нормально. Двієчники авторитетами не були, але ті, що вчилися на десятки, — тим паче. В нашій школі навіть справжніх хуліганів не було, а яких-небудь заучок, то й узагалі мови нема. Проте добре грати в регбі ніхто не заважав. А чому-небудь заважали? Наприклад, знайти собі дівчину?
Пиріг ми з’їли удвох, випили кави, хоча зазвичай кави я не п’ю, слухали музику. Здається, що найбільше наші смаки сходились на «Фойє». Потім погортали альбом зі знімками: тут вона закордоном в одній країні, там — в іншій, тут на мовних курсах, там із класом у Швеції. (Всім класом! Який тоді має бути той клас?!) Коли я гортав альбом, зауважив, що колір її волосся всюди той самий. Вона була нефарбованою брюнеткою, а ще — майже не користувалася косметикою. Жодних підводок, пероксидів, чубів, скріплених лаком, як в Едити. Це мені теж подобається. Моніці чомусь не треба цього всього. Вона мені здалась такою ж дикою, як її скакуни.
Час іде, і в моїй голові починає кублитися думка, що треба її обійняти. Якщо я її так і не обійму і не поцілую та піду додому, вона може подумати, що не цікавить мене. Або, що я — повний тормоз. Страшно дратує, коли знаєш, що треба щось зробити, але усвідомлюєш — можеш зробити тільки безглуздя.
— Уже час вчитися танцювати, мій бик хоче потанцювати з твоїм скакуном, — кажу я.
А що? Треба було казати «з твоєю кобилою»?
Якраз грає кавалок Вітні Г’юстон з фільму «Охоронець». Я її обіймаю, вона норовиться, але якось несерйозно, радше намагаючись не вириватися, а перевірити, наскільки міцно я її тримаю і чи втримав би, коли б обоє впали, або треба було б тримати ще довго-довго, і чи я маю намір взагалі її тримати. Я її тримаю міцно, щоб вона почувалась немов з охоронцем. А щодо танцю під таку музику, то похитуємося у боки, та й все.
— А як там ваші справи з Едитою? — вона запитує.
— Як? Та ніяк.
— А вона мені казала, що не зовсім ніяк.
— Та зовсім ніяк. Едита, може, казала, що вона б хотіла, щоб так було. Але хотіти не заборонено. А мені не цікаво, чого вона хоче, мені більше цікаво, чого хочу я.
Наші обличчя були так близько, і між ними майже не було відстані, тому говорити вже не було як. Але все одно, навіть найменша відстань — це відстань. І цю незначну відстань потрібно подолати. Я вже мав досвід з гри в регбі, коли поруч із заліковою зоною можна тупцятися біля десяти хвилин: здається, що вже майже заштовхнув туди м’яч — один метр, півметра, і знову суддя призначає сутичку на п’ять хвилин, і треба все почати знову. Знову заштовхуєш, хтось у тій штовханині просовує крізь сплетіння ніг, рук і тіл м’яч за лінію залікової зони і вже-вже м’яч на землі, проте раптом супротивник підсовує свою долоню в єдине вільне місце площею у десять сантиметрів, і м’яч замість землі опиняється на його долоні. І всі зусилля дарма. Тепер цю відстань між нами, якої майже й не було, подолати теж не набагато легше. Бо від цього залежало значно більше, ніж від одного заносу. Та для чого вона мене сюди запросила? Щоб побазарити про музон? Може, вона тільки й чекає, поки я її поцілую, і якщо я загальмую, більше такої нагоди не буде. Таке відчуття, що клубок у горлі. Слина починає текти, мов у собаки, тільки не треба ковтати голосно, інакше все зіпсую. Буду ковтати, як голодний бідака. Так відчуваю, що тепер нічого не можу сказати, бо мій голос буде страшенно смішним. Але нічого не потрібно говорити. Притискаю своє чоло до її, вона притискається до мене, і я розумію, що все — можу її цілувати.
Yes! Маю! Мов електричний струм пронизує тіло, і раптом стає так легко, здається, зараз піднімешся в небо, мов повітряна куля.
Цьомаю спочатку ніжно, потім ледь сильніше. Мені подобається те, що я можу її цілувати, і цілуватися теж подобається. Я ледь відкриваю очі, бачу — в неї заплющені. Це добре, вона захопилась. Коли я її відпускаю, вона розплющує очі, і я розумію — все гаразд. Отже, все гаразд, головне тепер не наробити дурниць, і все буде чикаго булз.
— На добраніч, — каже вона.
Добре, що потім не потрібно було нічого казати. А що я міг сказати: «Я кохаю тебе?». Якась дурня. І байдуже, що в мене схожі почуття, але я можу все спартачити. А тепер наді мною вересневе небо і прохолода ночі. Самий раз. Треба злегка охолонути. Під таким небом почуваєшся ніби все й має бути саме так. Все так, що нічне небо здається афігенно великим, і ні з чим іншим не можна порівнювати того, що коїться у моїй голові. Хоча це невдале порівняння, оскільки небо зовсім спокійне… Корочє, мені важко висловитися, краще ви самі уявіть вересневе небо, зірки, прохолоду, а ти йдеш і сяєш як той місяць або одна з тих зірок, а навпроти себе бачиш усмішку Моніки. Я думаю, що вона усміхається мені по-справжньому. А мої уста палають ще досі. Не буду більше нічого їсти, щоб не погасити цього вогника.
Я крокував і думав, що все якось змінилось, все стало набагато затишніше, ближче до душі. Тут мій район. Якби хтось запитав, що значить для мене мій район, я б відповів, що його межі збігаються з можливостями моєї дихалки. Межі мого району знаходяться на відстані, яку я можу пробігти додому не задихаючись у випадку, коли щось несподівано накочується. Це місця, де я знаю найкоротший шлях крізь парки й двори. Через територію Нуклону крізь березову паросль, де велосипедні траси BMX, попри магазин меблів по вулиці Айдо, кінотеатр «Дайну» до заправки Shell я міг би пробігти таким темпом, що мене наздогнати могли б тільки справжні стаєри, а не якісь там пацани з ланцюгами. А з іншого боку десь там знаходиться завод «Вайрас», тоді від району Жалюкай перетинаєш смугу електромереж, перестрибуєш майже невидиму річечку Війоле, немовби долаєш уявний кордон, і опиняєшся у Південному. Я міг би безпечно проскакати через цілий Південний: від Індонезії до Сахаліну, з вулиці Дайну до Камчатки, від району Жалюкай чи Лєпоряй до своєї Бессарабії.
Утім, тепер у мене є дівчина! Тому все наче засяяло новими кольорами — все тут на своєму місці і всі свої. Ніхто нічого не може
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.