Читати книгу - "Хроніки Південного"

мені пояснювати, зараз я спокійний як удав, і не було думки, що можна від когось тікати. Я ішов по бульвару — наш Південний теж має свій піший бульвар, як у центрі міста — вслуховувався, як вітер грає на щоглах флагштоків. Ніколи я не бачив на них прапорів, скільки себе пам’ятаю, тут завжди на стелі стояли самі тільки флагштоки. Коли на бульварі працював фонтан, я теж не пам’ятаю. Хоча досі я тут не часто бував і справ особливих не мав. А тепер мені подобається слухати гудіння щогл флагштоків, звичайно, це не флейти, котрі, як казала Моніка, придумали для повторення звуків природи, однак теж звучить непогано. На мою думку, цей гул флагштоків пасує до сірості понурих блокових будинків та мертвих фонтанів Південного. Наче голос пустоти. Довкола пусті вулиці, адже зараз всі сидять вдома біля тєліків або вже сплять, а тут, де ніхто не бачить, на трубах грає сама темрява, мов Вуйко Сон з програми «На добраніч, дітки». Комусь це може звучати моторошно, але коли звикаєш, то майже й не чуєш, не звертаєш на це уваги. Цього вечора флейти щогл флагштоків для мене виконують «Полином зацвіту» Саломеї Неріс.
17

Покликав я Мінде надвір, щоб повернути йому плеєр та розповісти, що в мене є дівчина. Сидимо на лавці, він розповідає про свій черговий план, як бабок підзаробити. Приблизно таке: в мене хороша апаратура, можна касети переписувати. Він когось знає на місцевому радіо, дістав би там компакт-диски. На компі можна надрукувати список треків. Тепер почали писати про авторські права, всі фірми попереджені, що зможуть розповсюджувати лише оригінальні касети. Треба буде трошки постирчати на базарі, зібрати своє коло клієнтів — і вперед. Якщо залишаться тільки оригінальні касети, повір, коштуватимуть вони чималі гроші. Ніхто ще не казав, скільки, але коли про це говорять, то дають зрозуміти, що литовцям ціна буде не по зубах. Різні фірми накриються, тому можна буде музон діставати лише через знайомих.

— Я там знаю, можливо, що так й буде. Але де ти ту «Енігму» відкопав?

— Саме в того чувака, що на радіо.

— У тому сенсі — відколи ти такий музон слухаєш?

— А що?

— Ну нічого, цікавий.

— Це так. Ми давно з тобою не бачились. Я в одному журналі надибав, що Брюс Лі вірші писав. А ще — медитував. Второпав? Саме вірші та медитація допомогли йому стати каратистом. Тому я теж почав цікавитися, що це за вірші й що за медитації. Начитався дивних речей, типу того, що треба бути схожим на воду, бо вода ніби найслабша, однак ніхто не може її подолати. А для медитацій музончик потрібен, тому й подумав, що Enigma буде добре, поки щось кращого не знайду…

Я згадав нашу розмову з Монікою про флейту, відтворення звуків води і вітру, і подумав, що, ймовірно, не тільки воду не подолати, ще й вітер ніхто не спіймає. Але Моніка уявляла регбі, як і всі, хто його не бачив, — небезпечною для здоров’я грою. Вона казала мені: «Треба бути м’яким, динозаври були великими й сильними. І де вони зараз? А звідки взялися блохи і миші? Може, вони розумні?» — товкмачила Моніка. На мою репліку, що не миші та блохи динозаврів вирізали, вона казала — байдуже хто і як тих динозаврів вирізав.

Не встиг я уточнити в Мінде, про що Брюс Лі вірші писав, як бачу — із‑за рогу будинку іде той каратист. Суне просто на нас. Чогось моя дупа передчуває щось недобре. Ми з ним не спілкуємося і справ не маємо. І мало схоже на те, що в нього раптово виникло бажання познайомитися. Акурат — він не просто крокував в наш бік, а прямо до нас. Підходить і простягає мені руку. Ну, думаю, він має щось сказати. Простягаю йому руку і підвожусь з лавки. Він бере мою руку і як лупане мене своїм лобом просто в ніс. Я плюхнувся назад на лавку і сиджу. Мабуть, він висказав все, що хотів, мені все доперло з першого разу, другий повторювати не потрібно, може, час уже й додому. Я підскочив, мов заєць, і пустився тікати щодуху. Не знаю, чи за мною гналися, але я тікав від нього і від тої ганьби, для як я ще не придумав назви. Платівку заїло на кількох думках: півень, дебіл, підар, довбень, півень, дебіл, підар, довбень, я позбираю шайку, відтовчемо його, мов останнього волоцюгу, накóпаємо йому зад.

А що можна ще придумати, коли ти увесь час був найкрутішим. Чому, не знаю, але всі вважали мене найкрутішим. Колись я брав участь у міському конкурсі богатирів і зайняв друге місце. Крутий не тому, що граю регбі, а тому, що всі знають — там я теж крутий. Навіть у газеті написали, що я — безстрашний боєць. Серйозно, я вивчив це речення напам’ять: «…фізично міцний безстрашний боєць, найкращий гравець минулого сезону з команди юніорів Литви». Якось хтось мені навіть бабки запропонував, щоб я віддубасив одного здорованя: давай, віддубась того Гарбуза з чотирнадцятої школи, ми тобі заплатимо. Запропонували десять баксів, а я ставку підняв до п’ятнадцяти. Недаремно в нього кличка така була, а останнім часом він ще й сильно качався. Наближається завершення школи, тоді треба буде виходити в люди. Байдуже, що я жодного разу такими справами не займався, а він на пару років старший. Якщо вже до мене звернулися, значить поважають. Відчув я себе не гіршим за Рембо, бо ніхто в якогось там духа про таку послугу просити не буде. Втім, згодом замислився, чому вони самі не можуть дати раду з тим Гарбузом, якщо він такий сцикун і слабак. Він тут місцевий, якби був з центру чи району Прудяляй, куди можна піти, зробити справу і повернутися. А тут треба буде щодня розминатися з ним, і це все нічого доброго не обіцяє. Тому я дав відхідного. Подумав, коли братися за такі справи, треба почати з більш зрозумілого варіанта. Однак тішило розуміння, що я схожий на такого, котрий за бабки міг віддубасити кого хоч. Тішило, коли це розумів, і тішило, що я вирішив почекати кращих пропозицій.

А тут тобі трась прямо в ніс — і біжиш весь у крові, дороги не розбираючи. Тікаючи, заплутався у чиїхось розвішаних простирадлах, зірвав їх і біг далі, біг розмахуючи ними, мов той Карлсон, що вдавав привида. То ж треба — дістати просто в ніс посеред білого дня і у власному