Читати книгу - "Королівська дорога"

— Особливо зараз.

Перш ніж переступити поріг, лікар, біля якого стояв Ха, обернувся і ще раз глянув на Перкена й на Клода.

— А з вами все гаразд?

— Так, — відповів Клод.

— Бо поки я тут…

Проте його погляд втупився саме в Перкена; по ньому, мов по зображенню в запітнілому дзеркалі, можна було відгадати його думки. Нарешті він вийшов.

— На жаль, пара ляпасів все одно нічого не дасть, — мовив Клод. — Рідкісний тип. Я йду шукати таїландця.

— І то негайно. Білому лікареві тут і слід бути рідкісним типом… Ха, розшукай начальника пошти і дай йому ось це, — він простягнув таїландську монету, де його прізвище було викарбуване латинськими літерами. — Скажи йому — від Перкена. І знайди мені жінок на цю ніч.

Коли Клод повернувся від місцевого лікаря, начальник пошти був уже тут. Перкен розмовляв з ним по-тайському — той слухав, коротко відповідав і щось записував. Перкен продиктував йому кільканадцять фраз.

— Що буде з Грабо? — запитав Клод, коли офіцер пішов.

— Він залишиться з нами. Цей тип, як і я, вважає, що уряд скористається нагодою, аби послати каральний загін до цих бунтарів — вони ж катували білу людину. Французи тут нічого не зроблять, хоча й котрогось дня вони б теж могли знайти подібну нагоду. Люди, які отримали концесію на будівництво залізниці, дуже зацікавлені у військовій окупації… Він узяв текст моєї телеграми — сьогодні ввечері ми матимемо відповідь. Якщо каральний загін спочатку нападе на село, то паніка охопить всю область…

Крізь вікно, яке замість шибок закривала трохи припіднята мата, Клод дивився на дорогу. Нікого. «Коли прийде той таїландець?» — думав він. Верхівки пальм тягнулися вгору — до блакитного розпеченого неба; сонце з такою силою пекло землю, що, здавалося, життя завмерло. Це не були джунглі, здавалося, сонце прагнуло спопелити землю і людей, довівши таким чином свою всесильність. Спека паралізувала волю, сподівання — все. Проникаючи разом із тишею в кімнату, спека блукала над поснулими тваринами, над чоловіками, вкупі зі ще однією незримою силою — смертю. У розмові з англійцем Перкенові хотілося більше відповідати, ніж розуміти; він намагався чимсь зайнятися, аби прогнати набридливу думку, яка не давала йому спокою.

Спокійний вердикт лікаря не налякав його, навіть власні відчуття, які він пробував оцінити тверезо, не могли його переконати; він уже звик до ран і лихоманки, пульсуючий біль, що викручував коліно, були відомі йому. А от загноєна рана завдавала йому жахливих страждань. Від найменшого дотику до набряклої ноги здригалася вся його плоть. Що ж до зараження крові — діагноз того англійського лікаря — воно не завдавало йому болю. Кажуть, тут є таїландський лікар, може, він і врятує йому життя.

Тільки-но лікар увійшов, усі Перкенові надії на життя щезли, наче рожевий сон після пробудження. Він з професійною байдужістю зруйнував захисний мур сподівань. Перкен раптом відчув себе відрізаним од власного тіла, яке щосили тягло його до смерті. Лікар розмотав пов’язку і, присівши по-таїландському навпочіпки край ліжка, взявся розглядати рану. Перкен перерахував симптоми, які вже чув од англійця. Таїландець мовчав, лише дуже спритно обмацав ногу. Перкен нетерпляче чекав, але не хвилювався; він знову став на прю зі своїм ворогом, своєю власною кров’ю.

— Пане Перкен, ідучи до вас, я зустрів лікаря Блекгауса. Це людина… нечиста, проте він практик. З презирством, яке властиве англійцям, так ніби мені взагалі невідома ця хвороба, він безапеляційно заявив, що це гнійний артрит. Я знаю її теоретично, знаю, що вона була поширена під час війни в Європі, але я ще не зустрічав її. Симптоми подібні до ваших. Боротьба з нею одна — ампутація. Але самі розумієте, в якому тут стані медицина.

Перебиваючи його, Перкен підніс руки догори. Ця швидка східна тарабарщина нагадала йому, що обережний натяк на його смерть був зумовлений сподіванням на добрий гонорар. Перкен заплатив, і чоловік пішов. Він дивився йому вслід.

Він більше думав про загрозу смерті, ніж про саму смерть; зрощений із власною плоттю й водночас відділений від неї, зараз він був схожий на людину, яку топлять разом із прив’язаним покійником. Смерть, що чатувала всередині, була настільки чужа, що він знову прагнув боротьби, та вразливий погляд Клода заганяв його назад, у власне тіло. У цьому погляді відчувалася глибока співучасть, болісне братерське співчуття та тваринна злагідливість людини, яка бачить перед собою приречену на смерть плоть. Хоча Перкен звик до Клода більше, ніж до будь-кого іншого, йому здавалося, що саме Клод є причиною його смерті. Зрештою, очі Клода, які несамохіть заплющувалися, були більш промовисті, ніж слова лікарів. Коліно знову сіпнув біль, і нога мимоволі зігнулася. Біль і смерть уклали угоду, ніби одне було приготуванням до неминучого іншого. Згодом хвиля болю відступила, прихопивши з собою волю, яка боролася з ним, не залишивши нічого, крім приспаного страждання. Вперше в ньому наростало щось сильніше, ніж він сам, проти чого будь-яка надія була безсила. Проти цього, однак, треба було боротися також…

— Знаєш, Клоде, дивує те, що з усвідомленням наближення смерті чомусь завжди і без жодних вагань чітко знаєш, що тобі потрібно…

Пройняті почуттям, яке не раз єднало їх невидимими путами, вони дивилися один на одного. Простягши ногу, Перкен сів на ліжку; його погляд знову став осмисленим, наче його проймав жаль. Клод спробував відгадати, за чим він жалкує.

— Ти хочеш піти разом із військом?

Перкен завагався, бо ще не думав над цим.

Він вважав, що стієнги не були причетні до його смерті.

— Ні. Зараз я відчуваю потребу в людях. Я хотів би