Читати книгу - "Пам’ять крові"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли зі звісткою, що поляки палять хутір Запитівку, на Січ із Благодника примчав на коні Іван Вовчук, Ларко зі своєю чотою прибув туди вже за кілька годин. Та було пізно. Обійстя догорало, холодний лютневий вітер ніс на поле напівзотлілі перевесла від старих снопів, якими була накрита хата. Біля вцілілої, хоч і чорної від кіптяви груби, виднілась невелика обвуглена людська постать, ніби переламана навпіл.
Передчуваючи лихе, Ларко підбіг до того спаленого тіла, і, похитнувшись, упав перед ним на коліна. Скоцюрблена, з пробитою головою, бабця Христя сиділа під грубою на тому місці, де вона любила взимку погрітись. Очманілому від горя Ларкові раптом здалось, що навіть від такої, напівспаленої, бабці струменить якась дивна життєва сила.
У Ларка не було сумнівів у тому, що це зробили люди Сліви. Зопалу він хотів було кинутись за ними навздогін, та Чорний нагадав йому, що на Січі уже готують напад на світлинську пляцувку. Якби ж то його можна було провести раніше…
Разом зі своїми вояками Ларко поховав бабцю Христю на її улюбленій галявині біля дуба. Попри застереження Чорного, він все ж вирішив заїхати до батьків в Оводне, повідомити сумну новину. Та Віктор з Оксаною вже знали про все.
Прокравшись від Оводнівського лісу до хати, у якій жили в комірному батьки і тітка Оксана з дітьми, Ларко обережно пошкрябав у шибку. У вікні з’явилось злякане обличчя матері, і тут-таки засвітилось радісною усмішкою.
Впустивши Ларка в хату, мати поцілувала його і приклала пальця до вуст:
– Тихо, у нас несподівані гості. Бідні, бідні люди…
Вона заплакала, вткнувшись обличчям Ларкові в плече.
– Мамо, – тихо мовив Ларко, гладячи матір по вже злегка посивілому волоссю, – я тільки-но з хутора бабці Христі…
– Я знаю, все знаю, синку. У нас тут двоє, які врятувались від тих нелюдів.
За стіною почувся голос тітки Оксани:
– Ходи-но сюди, Галю. Він хоче розказати…
Услід за матір’ю Ларко зайшов до сусідньої кімнати. На ліжку, біля якого сиділа тітка Оксана, лежав побитий молодий чоловік, перебинтований на грудях широкими смужками полотна. Він був при пам’яті і поривався щось говорити кволим хрипким голосом.
– Ой, Ларцю, – сумно усміхнулась тітка Оксана. – Як-то ти тут об’явився?
– Хочу розказати, – знову захрипів чоловік, – Якщо вмру, то щоб хоч люди знали…
Він заплющив очі і почав тихо монотонно говорити:
– Ми з Ухнівки від поляків утекли на Запитівку: я, жінка, наша мала Віруня і моя сестра. Баба Христя нас пригріла, потім ше пару сімей ухнівських до себе взяла…
Він на хвилю замовк і, зібравшись із силами, продовжив:
– Сьодні зрання поляки зі Світлина прийшли, з пляцувки. Я встиг заховатись на горі[35], а всіх, хто був у хаті, вигнали на подвір’я. Думаю, роздеру снопа в стрісі, подивлюся, шо там мої. Їх вже гнали на сусіднє обійстя, до клуні. А мене побачив поляк, прибіг, скинув з гори – і прикладом на кухню. Там баба Христя сиділа на стільчику біля груби з пробитою головою.
Я кажу тому полякові: «За шо ж ви людей невинних б’єте?» А він ружо на мене наставив і кричить: «Тераз і цєбє забієм!» Тут в хату ше один поляк зайшов, молодий такий, я його знаю, і каже тому, шо треба йти. І тут…
Чоловік схлипнув і по його подряпаній щоці потекла велика сльоза.
– …тут з-під ліжка вилазить моя Віруня і каже: «А я се не жабита, тату…»
Оксана і Галина тихенько заголосили. Ларко теж ледь стримував сльози відчаю.
– Той менший, – хрипко продовжував чоловік, – зарядив ружо, а я Віруню собою закрив і молюся. «Пуйдзєм, Войцех! – крикнув той другий, – нєх жиє!»
Але той малий таки стрілив в мене – і я впав на Віруню. Я ше побачив, шо той другий підбив йому ружо – і він з двох метрів мене не забив. Бог дав мені сили вилізти з Віруньою у вікно, шо на ліс виходило, коли поляки запалили хату, і сюди в Оводно добратись живими…
Якась думка мучила Ларка, і, заледве чоловік закінчив говорити, він рвучко запитав його:
– То хто той молодший, якого ти знаєш?
Знесилений довгою промовою, чоловік глянув на Ларка затуманеним поглядом і прошепотів:
– То молодий Левон Красніцький… з Війтової Волі…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пам’ять крові», після закриття браузера.