Читати книгу - "Смутна доба"

Нападники побачили, що поводирем у кобзаря дівчина, і вирішили учинити над дитиною наругу. Дівча вирвалося з рук першого волоцюги і гайнуло через придорожній рів до сосняка, зчинивши гучний вереск, сліпий кобзар безпорадно рвався у різні боки, тицькаючи у пустий простір сукуватою палицею, як шпагою.

Не покидаючи коня, Сагайдачний перемахнув через придорожній рів і заходився шмагати нападників нагаєм.

— Розбишаки вошиві! Утрьох на немічного старця і малолітню дитину!..

 Господи, що у тих прошаків[129] можна взяти, як це низько треба опуститися! І коли вже поводирями перестануть ходити дівчатка? Чому кобзарі тому потурають, хай вони й сирітки, без батька-матері?!

Смикаючи повіддя сюди і туди, Сагайдачний полосував нагаєм по спинах і головах нападників. Насильники покинули свою жертву.

Дівча шугнуло до сліпого. Ухопило його тремтячу протягнену руку і з жахом бігало очима за розбишаками, які, не чинячи ніякого опору, пробували втекти від розлютованого вершника.

Від воріт помітили колотнечу, до звороту дороги скакав гурт реєстровців. Подорожній допомоги не потребував, так і не витягнувши шаблі, він усе ще працював нагаєм, не стримуючи обурення.

— На старця і малолітню дитину!

Волоцюги валялися на землі, прикривали руками обличчя, щоб захиститись від нагая. А вершник наче осатанів, правив коня прямо на лежачих.

— Черва у людській подобі! Слизота!

Винищувати потрібно таких, щоб не порочили людського роду. Смута, що розтеклася по обидва боки Дніпра, викинула на поверхню всю цю нечисть і не було від неї ніякого порятунку.

Реєстровці, що прискакали, поскручували волоцюгам руки. А як упізнали подорожнього, підскочили, наче їх правець вигнув.

— Пане полковнику?! Чому ви один!?

Той не знайшов за потрібне відповідати.

— Цих трьох до буцегарні[130], а потім стратити на Козиній площі. Чуєте, запороти до смерті, зібравши увесь Київ. Такий мій наказ! А кобзаря та його поводирку, — показав на старшого, — оприділити від мого імені до приюту, що при Богоявленському монастирі нa Подолі. Майно, котре на возові, кобзареве. Разом з кіньми.

І поскакав униз до Хрещатика, бо час не ждав.

Стояла чудова літня пора. Урочистий поїзд[131], що рухався з Тули, мав зупинитись поблизу Коломенського — царське шатро[132] розбивали посеред луків на вилучині Москви-ріки. Про те, що царевич робитиме тут зупинку, оголосили всім, навіть посли виїхали з Москви назустріч Дмитрію. Гаврило Пушкін перекинув козаків на допомогу царським слугам, котрі приїхали сюди готувати великий бенкет; Левко Розтопча, він облазив в Холодному яру найвищі дерева, допомагав затягнутим у тісні лівреї[133] немолодим слугам розбивати царський намет — величезну шовкову споруду на десятки кімнат з бенкетним залом на двісті персон.

— Такого шатра я ще не бачив! — дивувався Покрова.

— Цар-сь-кий! — розтягнув сивоусий лакей в одязі з позументами[134]. — Шатра тепер у вельмож модні!

Прибула царська кухня з величезними запасами живності та вин, навезли гори дорогого посуду. В тилах царського намету кухарі заходились готувати страви, наповнили усю низину духмяними пахощами. Як завжди існувало у слов'ян, слугам кількох годин не вистачало, козаків із посольства так запрягли, що вони навіть прогледіли появу царевича.

Царський поїзд рухався повільно, до присланої з Москви прямо таки золотої царської карети стікалися людські товпища, Дмитрій зупинявся коло них, сходив на землю, щоб поговорити з людьми, бідні вони чи багаті, не скупився на обіцянки. Хотів дати людям віру, що при ньому їм житиметься краще. Вірили в це він і ті, хто його слухав.

Козакам дозволили покинути кухню,