Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

Ми нарешті випили на пару з екс-медиком за упокій світлих юнацьких ілюзій і я попросив його зайти до мене в Управу завтра зранку - написати коротеньке пояснення. Розпрощалися - і я спустився вниз старими сходами, на яких де-не-де ще траплялися уламки дореволюційного розкошу у вигляді шматків мармуру і недорозкрадених бронзових прикрас. Потім постояв якусь хвилинку на розі Толстого і Володимирської, пригадуючи чомусь свої студентські часи і стареньку мадам Інгерман, котра на початку шістдесятих продавала зі свого сатуратора газовану воду за два кроки від університетського ректорату. Де той сатуратор, де та мадам Інгерман… і де мої сімнадцять-вісімнадцять-дев’ятнадцять-двадцять? Таке життя, що треба вже менше пити. Бо на ностальгічну сльозу пробиває. А це вже небезпечно і для життя, і для служби.

За ті кільканадцять хвилин пішої прогулянки пам’ятними місцями моєї юності - від Університету до Тарасівської - я повністю вигнав навіть з підсвідомості всілякі там сентименти і чітко сформулював кілька суттєвих запитань для завтрашнього офіційного допиту відставного військового фельдшера у себе в Управі.

Перше: чому він лише одного разу та й то формально поцікавився причиною мого несподіваного візиту до нього.

Друге: чому він три чи навіть чотири рази детально переповів мені свою історію вигнання з медичного раю і невдалої спроби повернення, а про несподівані відвідини колишнього однополчанина особливо розводитися не став. Чи й справді він вигнав його під гарячу руку, чи є якісь інші причини?

Третє, головне: згідно з інформацією, яка у мене вже була, і екс-медик її підтвердив, на даний момент він ніде не вчився і не працював. Питання не в тому, за що він жив і за чиї пив. Судячи з обстановки квартири, батьки у нього були не з убогих. Сама лише бібліотека медичної літератури займала мало не всю стіну. Проблема полягала в іншому: за якийсь тиждень мій завтрашній співрозмовник зі статусу «тимчасово непрацюючого» перейде до розряду громадян, що «ухиляються від суспільно-корисної праці». Але це його чомусь аж ніяк не бентежило.

Від автора: однією з переваг так званої планової соціалістичної економіки, якою радянська пропаганда і комуністичні вожді вихвалялися на всіх перехрестях, була відсутність безробіття в СРСР. Але насправді це був ще один міф. А точніше - відверта брехня. Потрібну картину в рожевих тонах писали за допомогою суто адміністративних прийомів. По-перше, за рахунок прихованого безробіття. Це коли в установі замість тридцяти реально потрібних працівників тримали сто або двісті. Природно, що працювали тридцять, а сто сімдесят тинялося з кутка в куток «від дзвінка до дзвінка». Єдине, що від них вимагалося - не спізнюватися на роботу навіть на тридцять секунд.

А головне - справді професійний працівник тягнув роботу за себе і ще за двох нероб, але зарплату одержував таку ж, як і вони - дуже середню.

Для тих, хто не хотів імітувати законну діяльність на благо суспільства, а, скажімо, шукав таку роботу, де він міг би повністю самореалізуватися, існували жорсткі норми законодавства і навіть кримінального кодексу. Радянській людині дозволяли не працювати три місяці. Після цього офіційно переривався пенсійний стаж і вступала в дію стаття про кримінальну відповідальність за ухиляння від суспільно-корисної праці. Доходило до парадоксів - навіть ті поодинокі щасливчики, котрі одержували від родичів спадщину настільки велику, що її в радянських умовах вистачило б на все життя, та ще й онукам дещо лишилося б - мусили оформлюватися, скажімо, нічними вахтерами. Аби зараза-дільничний не потяг на цугундер «за дармоїдство».

Короткий приклад - аби не відволікатися від загальної теми. Після смерті відомого радянського вченого-дослідника, академіка, лауреата і Героя держава ОФІЦІЙНО купила у його єдиної спадкоємиці-дочки унікальну колекцію поштових марок. Сплачена сума, звісно, була максимально занижена, але все ж таки сягнула одного мільйона радянських рублів! І що? Тільки те, що сама спадкоємиця та всі члени її сім’ї мусили терміново шукати бодай якусь суто формальну роботу аби не потрапити під статтю про дармоїдство. І цей ідіотизм тривав навіть після того, як у 1975-му році Леонід Брежнєв від імені СРСР підписав Гельсинську декларацію, яка гарантувала громадянам з-поміж іншого право вільно обирати будь-яку роботу до вподоби або не працювати взагалі.

До речі, три місяці - то виключно на папері. В реальності вже через три тижні до вас заявлявся дільничний із традиційними запитаннями: «Коли? Куди?…а вам відомо?». А через три місяці несвідомого громадянина заарештовували, і суд зі швидкістю добре змащеної блискавки відписував зухвальцеві пару років «хімії», себто важкої фізичної праці, переважно на шкідливому для здоров’я виробництві без оплати і права вільного пересування поза територією чітко визначеної зони.

Олекса Сирота:

Наступного дня я переконався, що приказку: «Ніколи не відкладай на завтра те, що