Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

тим, щоб дати щось іншим. Одне слово, філантропізм можливий тільки тоді, коли досягне висот власного благополуччя. Але він швидко переглянув таку самонастанову. Перший помітний благодійницький жест – тисяча доларів на видання українського букваря для «Рідної школи», автором якого була Марія Дейко (на той час для нього поважна сума, адже Яцик тоді ще не став справжнім Яциком, він лише починався). Після того вже регулярно давав гроші на видання книг і в різні фонди.

Рядки з дослідження «Петро Яцик, український меценат», що належить перу Василя Вериги, конкретизують ще одну сторінку його біографії: «Беручи до уваги несприятливі економічні обставини українців у Бразилії, в 1970-х роках Яцик подарував більше 2 000 доларів на будову української католицької церкви в місті Куритибі у штаті Парана, а в 1989 році допоміг фінансово піблікації шкільних підручників української мови для початківців із португальсько-українським словником. У 1988 році П. Яцик подарував 2 500 доларів на видання книжки португальською мовою «Тисячоліття християнства в Україні» (щоб спростувати в Бразилії неузасаднені російські претензії до українського тисячоліття). Аби допомогти незаможним українським дітям Бразилії навчатися в середній шкалі у Прудентополісі (Парана), українці будували для них бурсу, на яку Яцик подарував 5 000 доларів, а інших 5 000 – на українську католицьку церкву в Куритибі (штат Парана)… Всі його пожертви на різні релігійні, культурні, виховно-освітні, ба навіть на політичні українські цілі в Бразилії можна заокруглити цифрою ЗО 000 доларів».

З-поміж усіх книг, яким Петро Яцик допоміг з'явитися у світ, він любить згадувати дві.

Перша – «Українські канадці», яку написав колишній сенатор професор Павло Юзик. Він звернувся до Товариства бізнесменів-професіоналістів з проханням про допомогу коштами для видання. На одному з засідань товариства і зайшлося про те. Дехто відразу ж категорично замахав руками: «Книжок українських авторів ніхто не читає, нічого їх і видавати – все одно припадатимуть пилом на полицях. Марно викинемо гроші». Петро Яцик у відповідь на ці ламентації діловито запитав: «Чи хтось читав рукопис пана Юзика?» Звичайно ж, ні. «Як же можна судити про потрібність чи непотрібність наукової праці, не знаючи її?» – вже з докором мовив Яцик і попрохав дати йому рукопис «Українських канадців». А воднораз наполіг, аби товариство не приймало ніякого рішення, доки він не прочитає.

Прочитав і дійшов висновку: потрібна й важлива книжка. Вона дає законний ґрунт під ноги українцям у Канаді. Професор Юзик мовою статистики довів, що п'ятсот тисяч наших земляків культивували в цій країні більшу територію прерій, аніж п'ять мільйонів англійців чи п'ять мільйонів французів.

На наступних зборах товариства Яцик рішуче сказав: «Цю книгу треба видавати». – «Ми не маємо грошей!»  – знову правили своєї і нічого не слухали вперті люди.  «Якщо товариство не має для цього ніяких коштів, то я дам свої. Вірю, що книжка розійдеться. Зароблю – то буде моє, втрачу – то я втратив», – рішуче, з викликом сказав він. І коли вони зачули про можливий заробіток, то відразу ж похитнулися в своїй категоричності, виділили дві з половиною тисячі доларів.

Книжка Павла Юзика справді мала розголос і дала моральні права громадянства українцям у Канаді. її, до речі, перекладали різними мовами. Це було одне з тих нечисленних видань, у якому люди інших національностей читали щось добре про українців. Згодом прем'єр-міністр Канади Малруні, будучи в Києві, говорив похвальні слова про наших земляків у справі розбудови Канади, впевнено оперуючи цифрами з книги Павла Юзика. На врочистому прийомі в Марийському палаці серед небагатьох був тоді і Петро Яцик. Чи й варто казати про те, як зі сльозами на очах він слухав ті місця з промови Малруні? Це були майже цитати з книги професора Юзика.

Другу книгу написав теж українець з Канади, комуніст Іван Коляска. Він поїхав в Україну на навчання. Поїхав твердо переконаний, що український народ живе в добрі й щасті, успішно розвиває культуру і т. ін. Але дійсність, з якою там зіткнувся, вщент розвіяла його ілюзії. Він побачив тотальний наступ русифікації, планомірне й послідовне знищення української мови. Коляска, повернувшися до Канади, про все те написав, оперуючи багатьма страхітливими фактами.

Але хто дасть кошти на видання його книги? «Товариші по партії»? Для них він тепер – безнадійний ренегат. Бандерівці або мельниківці? Для них він і далі комуніст, ідейний ворог.

Якогось дня приїхали до Яцика Богдан Бігус із Іваном Коляскою. «Допоможи йому видати книгу», – каже Бігус. Яцик попрохав Коляску розповісти подробиці баченого в Україні. Потім зажадав прочитати рукопис.

«Хоч я народився в Канаді, але Україна – рідний край моїх батьків – завжди мене притягала й чарувала. Пильне читання радянських видань переконало мене,

Прес-конференція автора й героя в Україні. 

що Україна, вільна республіка у добровільному союзі, втішает/ься якнайширшою свободою для розвитку своєї мови, культури і звичаїв, – писав у вступі до книги автор. – У 1963 році прийшла нагода, якої я чекав чимало років: можливість учитися в Україні. У серпні того року я виїхав до Києва з надією ознайомитись із країною моїх предків, пізнати її виховну систему, яку я вважав кращою від канадської, і продовжувати вивчення української мови, літератури та історії у славному Шевченківському університеті».

Але повсюдно в столиці України Івана Коляску зустрічала російська мова, що владно панувала в державних установах, у вищих навчальних закладах, магазинах і на вулицях. «Партійна пропаганда, що самі неросіяни бажали злиття всіх мов в одну, виявилася непереконливою. Щоденний досвід суперечив офіційним виясненням: всюди в Києві були докази тиску з метою накинути російську мову. До того долучились і мої особисті спостереження та переживання. Багато росіян, з якими я стикався, виявили одверте презирство, тому  щоя розмовляв українською мовою. Інколи бували навіть образи. Поволі з болем прийшло усвідомлення, що те, що я підтримував як зразок справедливости, в дійсності було найгіршим зразком національного гноблення. Зудар із правдою стурбував і пригнобив мене аж до захворіння», – розповідав автор у книзі «Освіта в Радянській Україні».

Коляска зібрав величезний фактичний матеріал. Він наводив кількість ясел