BooksUkraine.com » Публіцистика » Слово після страти 📚 - Українською

Читати книгу - "Слово після страти"

150
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Слово після страти" автора Вадим Григорович Бойко. Жанр книги: Публіцистика / Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 136
Перейти на сторінку:
ти припер? — голосом, який не віщував добра, спитала вона в діда.

— Хіба не бачиш? Журавля! — розгублено усміхнувся дід.

— Що ж ти з ним думаєш робити? Мо’, на сало годуватимеш? — глумливо мовила баба.

— На сало не годуватиму, а подержу, поки в нього загоїться поранене крило.

Далі дід розповів, що журавля він знайшов у лозах біля озерця. Птах був мокрий і, як видно, дуже зголоднів. Він накульгував на одну ногу і тягнув по землі поранене крило.

— Ти, старий, як мале дитя: де що не запопадеш — усе тягнеш до хати. Люди он гусей угодовують, а ти контентуватимеш журавля, — невдоволено сказала баба і спересердя плюнула на птаха. Той одскочив трохи вбік і сердито заклацав дзьобом. У цей час до нього почав скрадатися наш ледачий кіт Потап, який узимку день і ніч вилежував на теплому припічку, а влітку спав на призьбі під хатою. Зараз він здивовано принюхувався до журавля. Той, не роздумуючи, клюнув Потапа своїм довжелезним дзьобом. Кіт верескливо нявкнув і втік на припічок. Ми всі засміялися.

Так у дідовій хаті оселився журавель. Він швидко звик і почував себе добре. Баба чомусь прозвала його Оверком і хоч за звичкою бурчала, проте годувала птаха і, коли дід не бачив, навіть гладила його.

Оверко був дуже кмітливий і компанійський. Правда, до баби він ставився з недовір'ям і, сказати б, з неприязню, зате мене й діда любив. Коли ми сідали до столу, Оверко був тут як тут. Він безцеремонно зазирав у дідову череп'яну миску і, якщо страва не була гаряча, хапав своїм довгим дзьобом найкращий шматок. Я задоволено реготав, дідове обличчя прояснювалось у лагідній посмішці, навіть баба крадькома усміхалася куточками уст.

Минула зима, настала весна, а потім і літо. Оверкове крило давно загоїлося, він уже літав, а проте од нас не збирався тікати. Журавель діловито й статечно дибав по двору, часом вступав у бійку з гребенястим бабиним півнем Саливоном. Правда, ці бійки завжди кінчалися тим, що Оверко рятувався втечею, а коли було непереливки, злітав на хлів і звідти бундючно позирав на свого ворога. Найбільше любив ходити зі мною на ріку або до озерця. От де була йому розкіш!

Непомітно збігало літо, настала осінь. На південь, надривно курликаючи, потяглися журавлині ключі. Засумував наш Оверко. Він раз у раз злітав у небо, кружляв над дідовою хатою, посилаючи своє розпачливе «кру-кру» птахам, що відлітали у вирій. Одного дня він полетів і більше не повернувся. Я плакав од жалю. Втішаючи мене, дід сказав:

— Усяк хоче волі. Воля найдорожча і людині, і звірові, і птаху.

Так, воля — найдорожчий скарб, який дається людині від народження. У цьому я переконався на власному гіркому досвіді…

Ніч. Я не сплю — прислуховуюся, що робиться в камері. Довкола розморене неспання спресованих людей. Хоч як тут тісно і парко, та серед людей мені легше й надійніше, ніж у триклятій камері-одиночці. Хочеться послухати друзів, яких я ще добре й не знаю, але яких я вже щиро люблю.

В'язні пошепки розмовляють. Тихо жебонить приглушений голос Казимира. Старостою він став кілька днів тому. До нього старостував польський кримінальник Юзек. Він по-всякому знущався з в'язнів, особливо з радянських людей. Коли терпець усім урвався, Юзека порішили вночі. На ранковому аппелі комісар Червоної Армії «дядя Ваня», як називали його в камері, щоб врятувати від смерті товаришів, узяв вину на себе. Комісара замучили на моїх очах. Коли я розповів про це в'язням камери, усі одностайно заявили, що то був їхній «дядя Ваня». На жаль, я не поцікавився тоді прізвищем цієї мужньої людини, бо хіба ж знав, що доведеться писати спогади…

Через три дні мене «висмикнули» з сімнадцятої камери і знову кинули в одиночку.

Вранці дали миску баланди і маленький, завбільшки з сірникову коробку, шматочок хліба. Він був наполовину з тирси, а все-таки це хліб. Видача хліба означала дорогу. І справді, невдовзі за мною прийшли, наділи наручники і вивели в тюремний двір. Там уже стояло чоловік тридцять в'язнів у наручниках. Після звичайної в таких випадках процедури перераховування, звірки списків і перевірки тюремного «майна» — білизни, смугастих роб і гольцшугів — та старанного обшуку, нас вишикували в колону по шість чоловік, просилили крізь кільця наручників кожного довгий ланцюжок і загнали в криту машину. На лавиці біля заднього борту вмостилися п'ять автоматників, начальник конвою сів у кабіну, і машина виїхала за ворота тюрми.

Ми з полегшенням зітхнули, що нарешті вирвалися з гестапівської катівні, де безслідно згасало людське життя. Ніхто не знав, що чекало нас попереду, та тут уже вступав у дію відомий принцип: хоч і гірше, аби інше. Настрій у всіх трохи поліпшився, до того ж один поляк, котрий був серед нас, заприсягся: йому, мовляв, достеменно відомо, що нас везуть обмінювати на полонених німецьких офіцерів, що на цьому нібито наполіг Міжнародний Червоний Хрест.

Більшість охоче повірили в цю вигадку. Повірили, можливо, тому, що втопаючий хапається навіть за соломинку, що в найбезвихіднішому становищі людина живе надією, а надія, якою б оманливою не була, все ж таки полегшує страждання. Версія про обмін і була тією соломинкою надії, за яку хапалися роковані на смерть люди.


МИСЛОВІЦИ
1

Машина в'їхала на територію незнайомого табору. Нам наказали злізти і вишикуватись у колону по три. По всіх німецьких тюрмах і таборах шикуванню в'язнів начальство надавало великого значення, вважаючи його дуже важливим ритуалом, еталоном «мертвої» дисципліни, яку ніхто не смів порушувати. Траплялося, що вкрай

1 ... 40 41 42 ... 136
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Слово після страти"