Читати книгу - "Ліки від страху"

У цей час прийшла до тями Пачкаліна, що незрушно стояла біля дверей і, видно, своїм неквапним розумом перемелювала думку, навіщо я сюди прийшов. Вона підступила до Геннадія і, взявши його мало не на руки, викинула в сусідню кімнату:

— Сиди, тобі кажуть, сиди й не бубони тут. Дай з людиною побалакати, з людиною, значить…

Із сусідньої кімнати, відгородженої лише плюшевою портьєрою, доносився голос Гени:

— Ти чо? Ти чо? Якщо ти як людина, то і я можу з тобою випити…

Пачкаліна сіла за стіл, протяжно-воркітливо запитала:

— А може, громадянине Тихонов, поїсте чого? І випити є. Ви ж після роботи — можна й зогрітися трохи…

Й голос у неї був хоч і тягучий, але не було в ньому втомливої занудності, а рокотали низькі вабливі нотки, й жодного разу не вимовила вона своїх улюблених «як мовиться-звичайно-значить». Комірець трикотажної легкої сукні розстебнувся майже на всі ґудзики — зумисне чи випадково, коли вона тягла свого друга Гену, але зараз вона напевне ж відчувала своїм могутнім жіночим єством, що я бачу в розхристаному викоті її перса — білі, міцні, круглі, мов у статуї «Дівчина з веслом» у парку культури, але застебнутися не бажала, кинувши на прилавок життя усе своє багатство — затишну кімнатку, добру випивку, смачну закуску й звабливі білі перса.

Я згадав оповідь бабці Явдохи — «з моєю яскравою красою, з моєю вродою», й мені чомусь стало шкода Пачкаліну, колись найпопулярнішу в Кунцеві дівицю на прізвисько Катька-Катафалк. Вона почала вивільнювати на столі місце, взяла із серванта чисті тарілки й виделки, і, коли вона нахилялася над столом, у викоті її суки і світилося два мармурових місяці. Вона снувала по кімнаті моторно, легко, але кожний її маршрут неминуче пролягав повз мій стілець, і вона буцімто випадково — адже така тіснота — зачіпала мене тугим стегном або м'яким плечем, а накладаючи закуску на тарілку, схилилася наді мною, і важкі, тугі перса її лягли мені на шию біля потилиці, й тоді чулися часті й дужі удари її дурненького жадібного серця і тонко-гіркуватий, чимось приємний аромат звіра, аромат, що розливався од її тіла.

Я відсунув під себе повну тарілку, взяв окраєць чорного хліба, густо намазав його гірчицею, щедро посолив й почав неквапно жувати. Пачкаліна всілася навпроти й невідступно дивилася на мене. У її погляді не було ні ляку, ні очікування, а лише щире вдоволення — справжній мужчина в дім зайшов. І я з усмішкою подумав, що ось із таким виразом обличчя вона годувала, мабуть, Миколу Сергійовича — зниклого два роки тому друга, який усього мав повно: і грошей, і жінок, а вірніше сказати — нахабства…

— Катерино Федорівно, мені вдалося дещо взнати про вкрадене у вас майно, — сказав я. — У всякому випадку, про пред'явницькі ощадні книжки.

— Не може бути! — сплеснула руками Пачкаліна. — Знайшли?

— Поки що ні.

— А що ж тоді взнали? — розчаровано проспівала вона.

— Я дізнався, чиї це гроші, а це вже немало, — спокійно сказав я, кривлячись од вогненно-гострої гірчиці.

— Як це, значить, розуміти — чиї? Як це — чиї? Мої, як мовиться, мої, значить, звичайно, гроші, мої, — забулькала Пачкаліна.

— Ні, — похитав я головою. — То не ваші гроші, то гроші Миколи Сергійовича. І він їх оформлював на пред'явницькі вклади, через це ви й не знали, в яких вони ощадкасах. Ось так.

— Це що ж таке ви кажете, це ж, значить…

— Одну секунду, Катерино Федорівно, — я поглянув на годинник. — Зараз початок десятої, я відслужив сьогодні тринадцять годин із гаком. Зарплату свою я на сьогодні відпрацював вище маківки. Сперечатися з вами не маю зараз ні сил, ні бажання. Я вам у двох словах опишу ситуацію, а ви вирішуйте — відбудеться у нас розмова чи я поїду спати. Значить, ситуація така: вас обікрали знайомі Миколи Сергійовича або хтось із його знайомих скерував когось на вашу квартиру. Щодо шуби й коштовностей нічого конкретного обіцяти вам не можу, але ощадні книжки — це єдина зачіпка, якою ми можемо їх ухопити. Вони неодмінно спробують отримати вклади. Вам це зрозуміло?

— Зрозуміло, звичайно, зрозуміло, — кивнула Пачкаліна.

— Я дав розпорядження ощадкасам уважніше придивлятися до всіх, хто буде просити вклади на таку суму. Але ця мережа занадто велика. Нам необхідно встановити спостереження саме за тією ощадкасою, куди завітають ваші шахраї. Це єдиний шлях — для вас повернути своє добро, а для мене затримати їх. Вони мені дуже потрібні, бо накоїли дещо гірше, ніж ваш розгон.

— А що ж від мене, власне, вимагається? — запитала Пачкаліна.

— Докладніше розповісти мені про Миколу Сергійовича. Адже він сидить зараз, га?

— Не знаю я ніякого Миколи Сергійовича, — поволі мовила Пачкаліна, й мені, незважаючи на посаду, знову стало шкода її: тьмяний мозок її повинен був зараз проаналізувати безліч усяких комбінацій, щоб збагнути, правду каже інспектор чи це їхні звичні міліцейські пастки, спрямовані проти неї та шанованого Миколи Сергійовича. Інтуїцією людини, яка завжди живе у напружених взаєминах із законом, вона реагувала однозначно — краще заперечувати все. А думати їй було важко. Ех, якби вона могла думати персами!

— Послухайте, Пачкаліна, мені це все набридло. Вам хочеться і рибку з'їсти, і в дамки влізти — щоб я вам із рукава вийняв і шубу, й ощадні книжки та обручки, а звідки це й що — ані мур-мур. Найкраще, аби з коштів Держстраху. Але й там питають, за яких обставин було завдано збитків.

— Що ж мені робити? — злякано запитала Пачкаліна.

— Нічого. Я б і так міг знайти вашого Миколу Сергійовича.

— А як? — швидко підхопила Пачкаліна, і я усміхнувся:

— Дуже просто. Дав би запит у місця ув'язнення в Москві: який Микола Сергійович із такими-то прикметами утримувався в їхній установі протягом останніх двох років, показав би фотографію вашим сусідам і точно встановив би, хто був ваш приятель. Але у мене й без того справ сила-силенна,