Читати книгу - "Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)"

Після емоційної тривалої дискусії на хіврі, боси як зазвичай дійшли згоди:

– У нас така ситуація, що ми не можемо дати тобі роботу на два дні. Або залишайся на повний тиждень, або ми шукаємо нового художника.

Я попросив кілька днів подумати. Чесно кажучи, й не чекав такого крутого повороту подій, але бізнес для босів переважував усі сантименти. З Нью-Йорком довелося прощатись. Хіба я знав, що повернусь у це дивовижне місто тільки через десять років уже зовсім іншою людиною?

Подумавши кілька днів, наша сім’я таки знялася з місця. Замість мене в «Скляний Палац» прийшов працювати ювелір Юра з Пітера. Я розказав йому все, що знав, потиснув руку й отримав останній чек. Той чек виявився останньою зарплатнею з роботи на когось у моїй американській епопеї. Увечері ми відкоркували пляшку каліфорнійського вина і випили за Свободу. Наступного ранку завантажили пожитки в багажник старенького бордового «Конкорда» й уже не зупиняючись вирушили за покликом своєї Долі. (Зізнаюсь, усе ж таки зупинились по дорозі з Нью-Йорка… У МакДоналдсі… Купили каву і два чизбургери.)

З того подорожнього МакДоналдса у нас почався період скитань. За два роки нам довелось змінити місце проживання одинадцять разів. Ми возили виставки скульптури і графіки по всьому середньому заходу, організовували покази, знайомились із галерейниками і поціновувачами мистецтв. Сяк-так вдавалось виживати. До того часу вже отримали офіційний дозвіл на роботу, але влаштуватись з дев’ятої до п’ятої завжди щось заважало. Кортіло гарної стабільної зарплатні, медичної страховки, кредитної історії. Та дуже вже не хотілось втрачати відчуття Свободи…

Врешті-решт доля завела нас у штат Вірджинія, що разом із штатом Меріленд прилягає до Вашингтона – столиці. Наше тимчасове житло було усього за півгодини від Білого дому, або Білої хати, як ми жартома називали резиденцію Клінтона. Вашингтон сподобався одразу, мабуть, тим, що нагадував Київ. Спокійне зелене місто на берегах мальовничої ріки Потомак, з десятками парків і скверів, церквами і чепурними сучасними будівлями, чудовими музеями. За законом у місті не будують нічого вищого за Капітолій. Тут навіть метро нам нагадувало київське – чисте і надійне, а дійти всюди можна навіть пішки, якщо досить часу.

Під час таких довгих прогулянок і почали закрадатись ідеї зав’язати з кочовим життям, десь осісти, купити квартирку, мати змогу замкнути за собою двері на ключ… Досвід учив: доки платиш оренду – дві третини власного бюджету віддаєш якомусь хитрому дядькові. Коли ж купити житло в кредит, то принаймні частина грошей залишиться в кишені.

Реально нам придбати по силах було тільки щось дуже дешеве. А дешево, як правило, – це в районах, де можна вийти увечері на прогулянку і залишитись без голови. Крім того, за будь-який кооператив в Америці щомісяця доводилося б платити кругленьку суму квартплати. Вихід один – купувати будинок. За будинок платиться тільки раз на рік податок. Але як роздобути кредит у свої двадцять чотири роки і не маючи постійної роботи?

Згадалося, нещодавно я подивився телепередачу про злочинні угруповання з колишнього СРСР на території США. Чому спецслужби мали з ними такі проблеми? Бо наші урки були невловимими для заскорузлої системи спецслужб, а їхня винахідливість і неординарність – незрозумілою. Те саме зараз відбувається і з терористами. Пересічні ж американці усіх лають. Якось мав розмову з трьома, то двоє розмахували руками – мовляв, понаїхало сюди, не поважають законів країни, а третій зауважив:

– У тих, хто понаїхали, більше клепок, ніж у тебе й мене колись буде!

Отже, ми визначили напрямок – нерухомість. Жити всім десь треба. Далі потрібно було задіяти голову. Вільного часу досить, щоб усе гарно обдумати і вивчити. Окреслили бізнес-план. Оренда й купівля квартири нас принципово не влаштовували через високі витрати на утримання.

Спершу жодна ідея в голову не йшла. Ми збирали інформацію, знайомилися з інвесторами, приміряли різні плани. Одного прекрасного дня все прояснилось. Якщо не можемо взяти кредит і готовий будинок надто дорогий, то чому б не купити окремо ділянку землі й не побудуватись на ній?

Підрахувавши всі витрати на землю і будівництво, виявили, що готовий будинок на ринку можна продати майже вдвічі дорожче! Щодня обговорювалися нові й нові варіанти, висловлювалися найабсурдніші ідеї, які тільки приходили в голову. Уві сні реалізовували плани… Одного разу до рук потрапила газетка про модульні будинки. Їх виготовляють у горах Вірджинії і привозять на ділянку, за день встановлюють і підключають до комунікацій. Це нас дуже влаштовувало! Одразу ж виник букет ідей: можна приторочити до готового будинку нові прибудови, зробити дизайн ізсередини, прикрасити архітектурними елементами зовні, впорядкувати й окультурити ділянку. Від усього цього вартість нерухомості драматично зростала.

Саме так ми пройшли шлях від мрії до ідеї, яка переросла у бізнес-план. Настала пора дій.

Тоді вперше відчулася величезна різниця між планом і реальним його втіленням. Як учора, пам’ятаю «ломки» перед першим кроком: а що, як помилився в розрахунках? А коли не вийде? А якщо збанкрутую? Сумніви, страх перед майбутнім, відповідальність гнітили і тиснули каменем на плечі. Пропав апетит і сон. А підсвідомість переконувала – без першого кроку так нічого і не зрушиш! Мрія залишиться мрією!.. І одного ранку все почалось. З віри в себе і свої можливості. А обмеження можливостей існує тільки у власній уяві. З того часу я завжди повторюю собі стару козацьку приказку: «Не той козак, що пропав, а той, що викрутився».