Читати книгу - "Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний"

Надворi загомонiли — мабуть, вартового питали про щось з ганку, в кiмнатах полонених почулася метушня.

Повiтряна тривога. Де вона взялася, така невчасна й непотрiбна? Вони знали з газет про те, що англiйськi й американськi лiтаки бомблять нiмецькi мiста, бачили iнодi вдень, як далеко-далеко пропливають у високому небi срiблястi металевi птахи. Але щоб була тривога на оцiй миршавiй станцiйцi, щоб залiзний голос сирени краяв нiчне повiтря саме тут, над оцим нещасним бараком? Про це вони не думали нiколи.

Досi несподiванки допомагали їм, тепер усе гинуло, i причиною цього була безглузда, дика, жахна несподiванка.

Що було робити? Пробувати вiдчиняти дверi? Але бiля них тупцювався вартовий i, щоб перемогти страх, весь час перемовлявся з своїми товаришами, якi ще, мабуть, одягалися. В барацi вже, певно, всiх вигнали в коридор i зараз почнуть лiчити. Крiзь нещiльно прилаштованi ляди в прорiзаних отворах їм було видно, що в кiмнатах уже запалили свiтло, отже, пробувати вилазити з пiдвалу не мало нiякого сенсу. Досить лиш якомусь з солдат зазирнути до першої-лiпшої кiмнати, побачити, як з-пiд нар виповзає полонений — i все пропало.

Вони стали радитись мiж собою. Пошепки, хапливо радитись, бо не було часу на роздуми. Банников запропонував одчиняти дверi й кидатись на вартового. Хай одного-двох уб'є, зате всi iншi врятуються. Андрiй не заперечував проти цiєї думки. Аби тiльки не повертатися в барак. Зате обережний Антропов не погодився з Павлунею.

— Навiть коли нам удасться прибрати вартового, — сказав вiн, — однаково нiхто не врятується. Вони пiднiмуть усю округу, полюватимуть на нас, як на зайцiв… Якщо вже втiкати, то втiкати без шуму. А так…

— Що ж ти пропонуєш? — нетерпляче спитав його Банников.

— Пересидимо тут. Солдати злякалися повiтряного нальоту й поженуть наших хлопцiв куди-небудь у поле, подалi од станцiї, не рахуючи. А ми пiдождемо, поки вони собi пiдуть, i вже тодi — раз i в дамках! Чуєте, яка там бiганина? Вони поспiшають покинути барак.

Нагорi й справдi зчинився страшенний лемент i колотнеча. Хряпали дверi, тупотiли ноги, чулися якiсь нерозбiрливi вигуки, i крiзь усю цю мiшанину звукiв виразнiше й виразнiше долинало повторюване на рiзнi лади, настирливе, монотонне "Айн, цвай, драй… зiб унд цванцiг… драй унд драйсiг…"

Вартовi лiчили полонених.

— Не я казав, — зловiсно прошепотiв Банников. — Антропов, давай ключ! Будемо вибиратися звiдси. Я йду першим!

— Без сонливих обiйдемося, — сказав Антропов i посунув до дверей, розштовхуючи товаришiв. Вiн поспiшав i iерез те налетiв у темрявi на купу брикету. Спiткнувшись, Сашко впав i мiцно, майже, вголос вилаявся. Хтось допомiг йому пiдвестися.

— Ключа не загубив? — спитав Андрiй. — Та нi, — вiдповiв Антропов i пiшов уперед вже обережнiше.

В барацi в цей час загримiло ще дужче i раптом усе затихло.

— Пiдожди, Сашко, — зупинив Антропова Андрiй. — Там щось сталося.

I в цей час згори, з одного з прорiзаних отворiв, почувся голос когось з тих тридцяти трьох, що лишилися:

— Хлопцi, вони побiгли вас шукати в дворi й у пiдвалi. Мерщiй сюди!

I люди, задихаючись од хвилювання, кваплячись, обламуючи нiгтi об грубi дошки, полiзли знову туди, звiдки пiвгодини тому пiшли, як здавалося, назавжди.

Андрiй хотiв лiзти останнiм, але Антропов грубо штовхнув його до отвору й сказав:

— Не строй з себе рицаря. Я винний, я i лишаюся в ар'єргардi. Не послухав Банникова й тебе, дурень!

Нiмцi увiрвалися в пiдвал тодi, коли Антропов закривав отвiр.

— Свiтло! — заревiв Зеп i вистрелив прямо в далеку осяйну смугу. Куля бренькнула об дошку в кiлькох метрах од отвору, бiля якого ще вовтузився Антропов, i вгрузла в землю десь у найдальшому кутку пiдвалу.

Надворi знову завила сирена, попереджаючи, що тривога минула, лiтаки завернули кудись убiк. Як згодом довiдалися полоненi, то була не бойова тривога, а лише попередження. Тому-то солдати не дуже й поспiшали, тому помилковим виявився розрахунок Сашка Антропова.

Не знайшовши нiкого в пiдвалi, але переконавшись, що з усiх кiмнат туди проробленi отвори, солдати повернулися в барак i знову вигнали всiх полонених у коридор. Тепер у коридорi стояло сорок сiм чоловiк. Прийшов начальник команди, товстий, хворобливий фельдфебель, довго придивлявся до кожного з полонених, тодi одвернувся й, не пiдвищуючи голосу, наказав:

— Тим, що були внизу, вийти вперед. Нiхто навiть не поворухнувся.

— Чотирнадцять чоловiк — вперед! — заревiв Зеп, заганяючи патрон у патронник.

Гауптфельдфебель зупинив його порухом руки.

— Я ще раз наказую вийти вперед тим, хто був у пiдвалi, — повторив вiн. — Якщо ж вони не хочуть цього робити, то хай тi, що лишалися в кiмнатах, назвуть утiкачiв. Ну!

Сорок сiм чоловiк мовчали.

— Ти! — пiдбiг Зеп до Андрiя. — Ти розумiєш по-нiмецьки, перекладай слова пана гауптфельдфебеля.

Коваленко одвернувся вбiк, щоб не дивитися на червону фiзiономiю єфрейтора.

— Ти чого крутишся! — засичав той. — Я тебе покручусь, бандит! Перекладай!

Андрiй глянув на Зепа й усмiхнувся. Тепер вiн уже знав, що нiхто з команди не викаже втiкачiв.

— Всiх надвiр! — наказав гауптфельдфебель.

Їх вигнали з барака, не дозволивши взяти шинелей, ї наказали построїтися вздовж колючого дроту обличчям до рiки.

Йшов дощ, холодний осiннiй дощ, темне важке небо нависало над їхнiми головами, бiля нiг тихо хлюпала рiчка i дихала свiжою вологою в бiлi, безкровнi лиця. I кожен з них пожадливо ловив цей вiчний голос води i намагався ввiбрати очима тьмяний полиск чужої, байдужої рiки, яка в цю хвилину смертельного одчаю чимось усе ж нагадувала кожному його рiдну рiку.

А позаду бiгали вартовi, клацали затворами й гарчали, хрипiли, мов повiшенi:

— Хто був унизу? Хто хоче сказати? Три хвилини на роздуми — iнакше всi будуть розстрiлянi!

Всi, то й усi. Вони були солдатами й знали, що смерть теж треба заслужити. А хiба вони її не заслужили? Щоправда, героями їм стати не вдалося,