Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

зелені, щоб знати: той, хто сьогодні сіряк-сіряком, може зробити завтра блискучу кар'єру), я вдала, що мені зараз все те байдуже і сказала: ну що ж, гаразд, коли вже Честерові так необхідно, щоб ми бували з ним на людях разом, я не заперечую,— хай тільки він не списує потім усе на мене, якщо це погіршить справу. І ще одне: до Орчарду я нізащо не повернуся.

Тітоньку та Честера такий план улаштовував. Вони найняли мені кімнату в одному готелі з морськими краєвидами (мотивуючи це, звичайно, лише моїм «станом»), тітонька переможно посадила мене у поїзд і відвезла туди.

І радість її була не безпідставна (коли не вважати, що найбільш мені хотілося жити якнайдалі від Честера). Що довше я думала, то краще розуміла, як мені важливо (важливо саме для мене!), щоб Честер здобув перемогу на цих виборах. Задля цього я ладна була на все — їздити по вулицях у ландо, посадивши собі на коліна малого Томмі, надписувати конверти, вербувати прихильників серед міських злидарів та орендарів Слептона і пити чаї з Честеровими одновірцями.

А справ уже було вдосталь, бо саме того тижня звільнилося депутатське місце від Тарбітону (у Бетвелі Гулд, що й досі ворогував з нами, зумів таки пропхати свого баптиста), бо їхній представник у парламенті збанкрутував і мусив подати у відставку. Новий вибір, звісна річ, упав на Честера, і ми зразу опинилися в самому вирі запеклої передвиборчої боротьби.

38

Гадаю, нема такої людини, що не брала б колись участі у виборах, але той, хто стинавсь у двобої з противником на «революційних» виборах початку цього сторіччя, коли ми справді вірили, що стоїмо на порозі нового життя, де пануватимуть мир та спокій і де всі будуть щасливі, той і близько не може уявити собі, які тоді бушували пристрасті, як виборці обожнювали свого кандидата і як ненавиділи й зневажали його конкурента.

Для того щоб ви відчули ту атмосферу, в якій ми прожили оті три тижні перед виборами, досить сказати таке: коли давній друг нашої родини ліберал-уніат [7] містер Моклі виступив у пресі проти пропозиції Честера в ірландському питанні (а ми неабияк розраховували на голоси ірландців), я у прямому розумінні слова відмовилась навіть розмовляти з ним після цього. Коли він усміхнено підійшов до мене з наміром привітатися (я хотіла бути принаймні чемною), моя рука наче сама собою сіпнулася назад, очі глянули на нього так, ніби то було порожнє місце, а ноги (я тремтіла від сорому не менше, ніж від обурення) повели мене геть від нього. А коли Джім почав писати мені шалені листи, де нарікав, що мене до нього не пускають, і він сам приїде одверто поговорити про все з Честером, це пойняло мене жахом.

Першою ж поштою я відповіла Джімові, що благаю його запастися терпінням (бо вже одна моя вагітність свідчила, що я належу лише йому, і що остаточний мій переїзд до нього — лише питання часу). Я детально пояснювала йому, яка критична ситуація склалася зараз у Тарбітоні, і як важливо, важливо для нас обох, щоб Честер переміг.

І хоч мене й справді не пускали до Джіма, я жила в такій круговерті подій, що Джімового обурення я, щиро кажучи, не розуміла. «І чого він панікує? — думала я, біжучи із засідання передвиборчого комітету до друкарні замовити нові плакати проти консерваторів, які закинули Честерові, ніби він наполягає на «націоналізації землі» (так воно й було, тільки вголос він про це не казав, і заяву консерваторів ми вважали брехнею, та ще й небезпечною, бо то загрожувало нам втратою голосів усіх дрібних фермерів).— Невже він не тямить, що таке вибори?»

Справді, ситуація була вельми критична — ці наклепи заподіяли нам чималої шкоди. Ми працювали з раннього ранку до пізньої ночі. Честер виступав разів по десять, а то й більше, на день, нерідко перед публікою, яка зустрічала його посвистом і навіть погрозами викупати в ставку. Але він ніколи не втрачав бадьорості й почуття гумору і якимсь дивом знаходив раду в будь-якій складній ситуації. Жінки, так ті взагалі його мало не обожнювали і, як це не смішно, ревнували його до мене.

Приблизно в цей час (в останні десять шалених днів) я раптом почала ловити на собі співчутливі погляди. Мене повсякчас умовляли відпочити, поберегти себе, обгортали мені плечі хусткою і занепокоєно допитувалися, як я себе почуваю. І я довідалася, що Честерів помічник розповідав усім і кожному «під великим секретом», що я вагітна, і що тільки моя відданість чоловікові й «нашій спільній справі» змушує мене допомагати йому у великій битві навіть на шкоду власному здоров'ю.

Дізнавшись про цей низький і ганебний передвиборчий прийом, я страшенно обурилась. До цього могли додуматись лише тітонька та Честер, бо, якщо не зважати на деяку блідість уранці, по мені ще нічого не було видно.

Я зразу ж пішла до Честера й напрямки спитала, чия це вигадка. Він стояв у під'їзді готелю (саме йшов дощ), чекаючи на коляску, яка мала відвезти його у парк на мітинг просто неба. Він нетерпляче перевів погляд з хмарного неба на мене й сказав:

— Тек (то було ім'я його помічника) вирішив, що це непогана думка. Люди почали пащекувати, що ми не випадково, мовляв, живемо у різних кімнатах.

— Але ж, Честере, ти й сам розумієш, що ми мусимо жити нарізно.

— Не бачу для цього підстав... Та й це породжує дуже небезпечні плітки.

Від такої нахабної заяви мені просто перехопило подих. Навальний розвиток передвиборчої кампанії та щоденне спілкування з Честером у його «політичному амплуа» (якщо він справді був сміливий, то бував і надзвичайно підступним,— якщо траплялася нагода) зайвий раз підтвердили мені, скільки фальшу в наших стосунках, який то цинізм — навіть просто сподіватися на те, що наш шлюб можна «підлатати», коли я чекаю дитину від чоловіка, якого по-справжньому кохаю, і яке це немислиме безглуздя — жити нам із Честером у