Читати книгу - "Коштовний камінь, Андрій Гуляшки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ви бачите напроти?
— Каміння, — прошепотіла Теменужка.
— Граніт, — відповів я.
— Погано бачите, — зітхнув Радан. — Ви тільки гав ловите і нічого не бачите. — Він простягнув руку. — Гляньте сюди. Що це?
— Вірьовочка! — вигукнула Теменужка.
Вона вигукнула так, ніби помітила там хтозна-яке чудо, а не звичайний мотузок.
Ми мовчки дивились на кінчик ґноту, що звисав із щілини в скелі і нагадував обрубаний мишачий хвіст.
Радан підморгнув мені:
— Може, це Спартак зав'язував тут свою сандалю, ану подивись!
Я простягнув руку, але він раптом вдарив по ній.
— Це кінець бікфордового шнура. Бікфордового шнура, — підкреслив він.
Я мовчав. Хай буде кусок шнура. Але за що він вдарив мене по руці?
Доки я придумував, що йому сказати, він став навколішки і почав заглядати за каміння.
— Ага, ага! — тихенько вигукував він. — Ану, нахиліться, діти. Що це?
В жовтуватому світлі факелів ми побачили ледь помітну купку чорного попелу, а трохи далі — недокурок цигарки з золотим мундштуком.
— Один з тих двох чоловіків, яких ти бачив уночі, приходив сюди, — сказала Теменужка. — Це той, хто курить дорогі цигарки.
— Можливо, що й обоє приходили, — відповів Радан. Він підняв золотий недокурок і сховав його в кишеню. — Але залишив слід тільки той, хто курить цигарки з золотим мундштуком.
— Велике діло! — сказав я. — Ішли перевіряти місцевість ті двоє людей, про яких говорив касир. На цьому місці вони зупинились, і один викурив цигарку, потім повернулися. Що ж тут такого незвичайного?
— Нічого незвичайного нема, — сказав Радан. — Вони зробили Дірку в скелі, а може, скористались тією щілиною, що вже була, поклали динаміт, детонатор і підпалили гніт. Ось попіл. Він просипався на цей камінь саме напроти того мотузка, що, як гадає наш друг Анастас, залишився від сандалі легендарного Спартака. Анастас зроду не бачив бікфордового шнура, а мій батько-шахтар заставляв мене підпалювати його в нових шахтах рудника «Чорне море». Отже, запалений гніт горів до певного місця, а потім погас. Чому? На мою думку, є дві можливості: або селітра в шнурі стала вогкою — бачите, яка мокра скеля, або ж його перегриз пацюк (а тут їх, мабуть, багато), і детонатор не загорівся. Якби він загорівся, то цієї галереї уже б не було. І, можливо, — на віки вічні.
— Нічого не розумію, — сказав я. — Навіщо тим двом чоловікам руйнувати цю стару шахту.
— Насамперед я маю сумнів, чи справді люди, яких я бачив уночі — саме ті, про кого говорив сонний касир. Та хто б вони не були, їх мета ясна — завалити шахту. Це ясно, як день.
Ми, задумавшись, мовчали. Вогонь факелів почав бліднути.
— Треба повертатись, — сказав Радан.
— Те ж саме і я хотіла запропонувати, — призналась засмучено Теменужка.
Глянув на неї, — обличчя її було сіре, як каміння, що лежало навколо нас. «Певно, від поганого повітря», подумав я.
Коли ми вилізали з ями, то тут зустрілись з Андрієм, як кажуть, віч-на-віч.
Зрозуміло, я тоді не знав, що його звуть Андрієм, та й взагалі нічого не знав про нього, оскільки вперше побачив. Може, якби я був кращим оповідачем, то почав би розповідь саме звідси. Письменники так звичайно і роблять: починають розповідь, насамперед виконавши найважливіше — зібравши разом і описавши всіх героїв та влаштувавши їм зустріч. Оповідання від цього стає цікавішим, що й казати. Але я, як уже сказав вам, студент ветеринарного інституту і, на жаль, не дуже знаю літературні прийоми. Вірніше, зовсім не знаю. Ось чому в мене вийшла така непослідовність: зав'язка оповідання, тобто зустріч двох головних героїв, відбулась в кінці, замість того, щоб це було описано на початку, в перших рядках першого розділу. Я пізно догадався про це важливе правило. Але ви не гнівайтесь на мене. Коли зустрінемося вдруге, я розповім вам іншу історійку, — і тоді герої познайомляться ще на першій сторінці і, очевидно, усміхнуться один одному.
Хто був більше зляканий — ми чи Андрій — не можу сказати. І потім, не знаю, що ми говорили один одному, які були наші перші слова? Пам'ятаю тільки, що він дав Теменужці свою пляшку і порадив їй ковтнути води. Потім і я випив трохи, це теж пригадую, — мабуть, дуже мучила спрага.
Сіли недалеко від ями. Андрій витяг коробку з цигарками і закурив. Цигарки були дешеві. На них не було золотого штампа, яким позначався перший сорт.
— Куди ви йшли? — запитав Радан.
— На те місце, звідки ви йдете, — посміхнувся до нього Андрій.
Посмішка була така лагідна, щира І добродушна, що ми зразу ж відчули до нього симпатію.
— А раніше коли ви приходили на це місце? — продовжував розпитувати Радан.
— Торік, — відповів Андрій.
— А як виявили рудник? Невже випадково, як ми?
Андрій якусь мить дивився на нього і знову всміхнувся. На цей раз посмішка була трохи сумна.
— У нас, геологів, «випадковість» має відносний характер, — сказав він.
— А ви хіба геолог? — радісно спитала Теменужка. — 3 бригади?
— Так, з бригади, — кивнув їй Андрій.
Я бачив, як Радан крадькома ущипнув Теменужку за лікоть. Як усяка людина з нахилом до романтики, він був жахливим скептиком.
Андрій підвівся.
Нас із Раданом вважали високими хлопцями, та він був принаймні на голову вищий за нас.
— Який ви здоровань, — засміялась Теменужка.
Він почав шукати щось у кишенях і, знайшовши дві карамельки, дав їй. Дівчина не заслуговувала такої
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коштовний камінь, Андрій Гуляшки», після закриття браузера.