Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Коукол поклав перед ним списаний аркуш паперу.

— Ось список працівників, що займаються у празьких музеях тими клятими нумізматиками. Усе це чоловіки, але подекуди є й жінки.

Войта квапно прочитав імена й прізвища:

Франтішек Конайзер

Їржі Матейка

Едуард Ранда

Антоиін Жлува

Бедржих Райнбергер

Їржі Краль

Мирослав Цацак

Ян Волейнічек

Честмір Пошовський

Дев'ять імен, дев'ять незнайомих людей. А чи є серед них ім'я шумаржовського вбивці і компаньйона «триста сімдесят сьомого»?

Войта важко зітхнув. Станіслав перехилився через стіл.

— Пошовський і Райнбергер — це вже старі люди, їх можна спокійно викреслити. Ну, а у відпустці на цьому тижні були двоє: Їржі Матейка і Їржі Краль.

— Молоді? — вихопилося у Войти.

— Молоді. — Коукол розгублено дивився на Войту. — Тільки, як мені повідомили, Їржі Матейка малий на зріст, чорнявий і з вусами; Їржі Краль середній на зріст, має рідке каштанове волосся і… ходить з палицею. Кажуть, у нього з дитинства костоїда…

На хвилину в кімнаті запала тиша.

— Отже, вони теж не підходять до твого опису «пана резерва», — додав Станда. — Всі інші відпустки не мали і, значить, були в Празі тоді, коли на Шумаві саме стріляли.

— А хворий з них ніхто не був? — тихо запитав Войта.

— Ніхто.

Войта ще раз перечитав список і глянув на Коукола.

— То що, Стандо, — мовив невпевнено, — не пощастило нам? А здавалося, ми були поряд.

Старшина знизав плечима і сів на тахту. Вираз дитячого страху з'явився на його обличчі. Він відчув, як угорі під правою щокою починав боліти зуб…

Вечір линув безрадісно. Коукол лежав, заклавши руки за голову, і боявся ворухнутися. Войті не загрожували такі страждання, але й розмовляти не хотілося. Хтозна, скільки кілометрів подолав він, походжаючи од вікна до дверей. Але він міг ходити так до ранку. На серці було неспокійно…

«Ми втратили слід, — свердлила думка, і Войта марно намагався її відкинути. — Ми збилися з шляху. «Резерв» зник. Піттермана вбито. Красуня і надпоручик, мабуть, якась любовна дурничка.

А блондин з ресторану «Під терням»?.. Отут, безперечно, щось є, та чи стосується воно нашої історії! Адже немає нічого спільного, крім хіба тільки того, що небіжчик Піттерман протягом трьох тижнів теж ходив до цього закладу. Отже, коротше кажучи, у справі «Піттерман» ми збилися з шляху»…

Телефонний дзвінок перервав Марекові думки.

Войта почув у трубці жіночий голос.

— Алло, це Яна? Яна? — вигукував він, нервуючи. Потім хвилину прислухався і нарешті сказав: — Добре.

Обернувшись до Коукола, коротко пояснив:

— Ярушка. Треба негайно їхати до Карела додому.

Малий Карлічек у нічній сорочці кинувся до Марека і обхопив рученятами його ноги. Войта хвилин десять повзав з ним по килиму, гавкав, нявкав, удавав з себе коня і підкидав хлопчика під саму стелю. Це були їхні давні забавки, і Войта завжди брав у них участь з не меншим захватом, ніж Карлічек. Але сьогодні все було інакше. До того ж Котрбатий нетерпляче походжав по кабінету. Помітивши, як нервує чоловік, Марта після марних умовлянь згребла хлопця в обійми і понесла його, наче порося, яке видиралося й верещало. Згодом вона виглянула з дверей, промовивши:

— Я приготую каву, дивіться не втечіть!.. — Жінка пішла на кухню і, зітхнувши, запалила газ.

Котрбатий запросив гостей сісти. Він був на диво неспокійний і незібраний. Гриз цукерки, наче горіхи, розгортаючи одну по одній. Добре відчуваючи настрій колег, він вичікувально подивився на них.

–. Ну, то як ваші успіхи?

— Нікчемні, — відповів Войта перегодя. Він ніяк не міг позбутися неспокою, який оволодів ним сьогодні з другої половини дня. Від того Марек сердився на себе ще більше.

— «Резерв» зник, дедукція підвела. Коротше, сіли ми із справою «Піттерман» на мілке. Те, що я лишив по обіді в кабінеті, мабуть, не має нічого спільного з нашою справою. — Він опустив очі. — Доведеться вам починати все з іншого кінця…

— Вам! — посміхнувся Котрбатий. — Ти цураєшся нас, Войто?

Марек зашарівся і замахав руками.

— Дідька лисого! Але бачиш, як у мене виходить. Те, що намічав, не зробив, значить, доведеться їхати назад.

У розмову втрутився Коукол.

— Я згоден. Тобі ще треба відпочити, Войто. Раніше ти не нервував, коли нам у чомусь не щастило. — Зрозуміти було важко, говорить старшина серйозно чи іронізує. В усякому разі, Войта насурмонився, але Котрбатий підняв руку.

— Зачекайте, — мовив він рішуче, — не про це йдеться! Насамперед, я поінформую про дещо, а потім, Войта, можеш вирішувати, лишатися тобі чи повертатися. Ти у відпустці, отже, використовуй її, як знаєш.

Капітан розкрив синю папку. В ній лежало два невеличких аркуші паперу. Войта здивувався, коли помітив, що пальці Карела злегка тремтять. Нічого подібного раніше не було.

Котрбатий взяв густо списаний на машинці більший аркуш.

— Товариші! — почав він голосом, мало не урочий тим. — Ось два документи, які мають неабияке значення для нашої справи. Перший — рапорт підпоручика Гомоли про наслідки його сьогоднішніх розшуків — інформація про Вацлава Тламіху, завідуючого комунальним закладом «Гостинність» у Шумаржові, Піховського району.

Войта подався вперед. Капітан усміхнувся куточку ми вуст і прочитав.

— «Вацлав Тламіха… національність і таке інше. Учень офіціанта, в 1921–1929 роках працював у ресторанах, як правило, найнижчої категорії. Батько загинув у світову війну, мати вдруге вийшла заміж, і вітчим вигнав молодого Вацлава з дому. Мати померла 1926 року.

У Вацлава Тламіхи було дві сестри. Старша вивчилася на кравчиню, рано вийшла