Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

І сто залізних ніг дуднить о путь залізну.

За ним зриваєсь вітер з дрімоти,

Але запізно схопився в погоню.

Куди летиш, куди чвалаєш ти

З могучим розмахом, залізний коню?

Земля тісна для твої бистроти,

Крізь гори ти пробіг, мов по болонню,

І межі ти прорвав, предвічні перешкоди,

В одну сім’ю з’єднав всі землі, всі народи!

Ось мигнув блиск - се з вартової будки.

Ось тінь густіша - се дрімучий ліс.

Ось шум глухий - ріка вблизі десь тутки.

Ось стогне міст під грохотом коліс.

Ось тут село: в тихесенькі закутки

З труби стальної посвист ся проніс,

Аж пси завили враз, затрясся лист рокити,

Ще свист - і потвір став на п’ять минут спочити.

Тень-тень-тень-тень! - зазойкав проразливо

Дзвінок над входом сонного двірця.

В червоній шапці, сопучи ліниво,

Начальник вийшов, буркнув два слівця

До машиніста і пройшовсь важливо

Здовж поїзда. Теленькав без кінця

Бринячий телеграф, неначе чміль великий,

І чувсь машини сап і кондукторів крики.

Там видавали посилку листовну,

Тут знов з двірця тягли пакунків міх;

Кондуктор від вагона до вагону,

Кричачи: «Хто вилазить?» - живо біг.

В вагонах гості спали всі, котрому

Не стало лавки, той під лавку ліг.

Хріп всякий, лиш часом, як надто крик докучить,

Хтось буркне десь крізь сон: «Який там біс тя мучить?»

В однім купе́ - там хтось о шибу стука.

Підбіг кондуктор, двері гнеть відмок.

З вагона вийшла невелика штука:

Непишно вбраний молодий панок.

Волосся чорнеє з-під капелюха

Спада на плечі, стан, мов в панянок,

Стрункий, не кремезний, дрібнії руки білі,

І очі без огню, і лиця помарнілі.

З постави, з ходу, з уст тонких, стиснутих,

З чола хмарного видко, що над ним

Пройшло вже много бур, і громів лютих,

І розчаровань походом сумним,

Що з днів щасливих і терпінь пробутих

Одну він мудрість виніс: все те дим!

Що вчасні сумніви о світі й людській жизни

В ту чару гарную досипали трутизни.

Одітий він в пальто був попеластий

І груди грубим пледом обгорнув;

В руках ручний куферок: знать, покласти

Не мусив много в нім, бо легкий був.

Спіткнувсь о шину і туй-туй мав впасти.

«Овва, злий знак!» - сказав він, посягнув

В кишеню і слузі віддав білет дорожний,

А сам в «вартзаль» пішов, що був зовсім порожній.

«Ну, от я й тут!» - сказав він, на підлозі

Поклавши куфер, і на софці сів,

Немов втомлений по такій дорозі.

Безладний гамір різних голосів

До нього доносивсь: в залізнім возі

Свистіли труби, дзвін дзеленькотів,

Начальник в сінях знов кричав, мов оглашенний:

«Де термометр?» - а сам мав термометр в кишени.

Панок сидів так час якийсь безчинний,

Ніщо́ не кажучи, в простір дививсь -

Відтак оглянув той «салон» гостинний…

До стелі з лампи довгий гніт димивсь,

Крізь збиту шибу віяв вітер зимний

Знадвору, столик сірим пилом вкривсь,

На голих стінах, мість святого або чорта,

Анонси висіли Клейтона й Шетлюорта.

«Ну, добрий знак,- сказав панок комічно,-

Що гнеть на вступі в те нове життє,-

Тут стис уста крихітку іронічно,-

Мене віта культурне дрантя те!

Значить, мені судилося довічно

Орать, збирати «жниво золоте»

І пасти кіз, свиней пренепорочні стадка,

Як «божественний» той свинар в Гомера-батька,

Еге ж, еге! А я ганявсь, дурний,

За чимсь по світі, прів на шкільній лаві,

Ловив ідеї образ світляни́й,

О щасті снив, і о любві, й о славі!

А хлоп робучий, глупий і брудний

Так низьким був для мене, що в уяві

Буйній містивсь аж десь в найнижчій часті плану!

Чи думав я коли, що й сам ось хлопом стану?

Та ба, поблідли давні ідеали,

Розвіялись чарівні, злудні сни!

Ті, що мене любили, пощезали,

Ті, котрих я любив,- не варт любви.

В життя гонитві сили всі пропали,

А замість плодів виросли терни,

Покута й пізній жаль!.. Та ні, не пізній! Годі!

Нове життя манить! Вернімося к природі!

«Nimm Hack’ und Spaten», 25 - як говорить Гете,

Ори, копли, і гній вози, і сій!

Весь світ твій - то тісне, брудне життє те,

І сам ти стань як віл, як плуг, як гній!

Ох, спомини, чого ви душу рве́те?..

Чи то ж колись був шлях зористий мій?

Та ба, орел без крил стає з курми нарівні!

І в мене щезла міць, надії й сни чарівні».

Вся стать його схилилась, подалась,

Опали руки, наче після втоми.

Недвижно так сидів він довший час,

Уперши очі в лампи блиск рухомий.

Чого, за чим він тут тепер якраз -

Не думав. Лиш розсіяні атоми

Вражінь, почувань, знай, в душі його клубились,

Не в’яжучись в одно, вертілись і губились.

А втім якась тверда, міцна рука

Його плеча нечайно дотулилась.

Здригнувсь, зирнув… Висока і важка

Якась постава з усміхом дивилась

На нього. Одіж не то мужика,

Не то шляхетська. Постать похилилась,

Куферок підняла, на пальці помахала

І знов на панича, сміючись, поглядала.

Панич підскочив, мов зі сну збудивсь,

І гнівно запитав: «Чого потрібно?»

Мужик мовчав і, сміючись, дививсь

На нього. Звільна пригадав подрібно,

Мабуть, де він. До постаті зблизивсь

І мовив: «А, се ви, правдоподібно,

Від пана Дороша! Є віз? Ви довго ждали?

Пакунок мій взяли? Ну, в путь! Чого ж ви стали?»

А