Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Що ж там робитимуть тепера?
Отут в тиші несамовитій
Хропуть алюмни, мов побиті,
І своїм храпанням, як знають,
Господню славу возвіщають.
Онті знов столик обступили
І фербля ріжуть, що є сили,
Що хоч позбутись і сорочки:
В руках їх кепські образочки,
Між ними слів, розмов немного,
Лиш «блінд», і «пас», і «без одного»
Та другі оклики чудесні
Свідчать перед людьми і богом,
Що се не тварі безсловесні.
Он там знов у однім нумері
Співають, затуливши двері,
Виводять гучно: «Козак пана»
І «Дай, дівчино, нам шампана!»
Затеє на четвертім році
Ні сонність не тяжить на оці,
Ні пісні не лунають скочні -
Там люди старші і статочні,
Що швидко мури ті покинуть,
Що швидко, мов орли, полинуть
В життя громадське, до роботи:
З них повиходять патріоти,
Отці, борці, підпори трону,
Підпори віри і закону.
Тож про будущії надії,
Про плани й замисли важкії,
Про бої й жертви грандіозні
Тут йдуть розмови серіозні.
Важка іде духова праця:
Вони хлопістики учаться.
3
Пан Едмунд був незлий з природи -
Та се й про чорта мож сказати.
І сли б багатства, блиску, вроди,
Нам’єтної душі й свободи
Йому не довелося мати,
Він з своїм розумом спосібним,
З своєю волею твердою
Став би робітником потрібним,
Став би борцем у чеснім бою.
Та всі оті природні дари,
Котрі на тисячу одному
Даються,- мов злуднії мари
Його тягли, а все ід злому.
Відмалку без границь пещений,
Пихи і гордості навчений,
Звик до неробства, і до ліни,
І до розпусти для відміни.
У всьому мав він вольну волю,
Не знав в житті не то що болю,
А навіть прикрості малої;
Над ним тряслись отець і мати,
Чого забаг, те мусив мати,
Хоч муки, прикрості чужої.
А як отець не хтів що дати,
Давала тайком люба мати;
А як і мати не дала що,
Найшовсь між слугами ледащо,
Що паничеві для прислуги
Готов був в горе пхнути других.
Тому ж не чудо і не диво,
Що всі нам’єтності неситі
Пожаром розгорілись живо,
Нездержувані і некриті,
Підсичувані щохвилини,
Без тями, мов бурливе море.
Нічим для нього плач дівчини,
Нічим важке батьківське горе.
На просьби в нього, на закляття
Зовсім мов не було поняття,
Лиш сміх веселий, жарт дотіпний…
Чужеє горе відчувати
Він мов зовсім не був спосібний.
Немов у тім прекраснім тілі,
В котрім, даєсь, всі ясні, смілі
Природи замисли сповни́лись,
Котрого б бог сам не повергся,-
Всі дари вповні находились,
Крім найкращого дару - серця.
XIII. УРИВКИ З ПОЕМИ «НОВЕ ЖИТТЯ»
ПРОЛОГ
Погідна ніч літня в підгірськім краю.
О кілько чарів, кілько в ній краси!
Там в далі гори-велетні дрімають,
Тут цвіти, трави в перлах із роси;
Лящать так дзвінко соловії в гаї,
Чорніють грізно бо́ри та ліси,
Ріка шумить, бурлять холодні, чисті води,
Таємна казка мов про дивний сон природи.
І люди сплять. Стирчить он плуг у полі,
В городі коні спутані хрумтять
Траву росисту; пес вокруг стодоли
Вартує; другий гавкнув з-поза хат
І стих… О горі чи о кращій долі
В хата́х малії і старії снять?..
Витайте, ясні сни, на віках сього люду,
І золотіть хоч ви життя їх, повне труду!
А понад всім тим сонним, тихим ра́єм
Склепиться чистий, тьмавий звід небес.
Кровавий місяць вирина за га́єм,
На хвильку поза срібну хмарку щез
І знов явився. Незміримим пла́єм
Пливуть зірки, і кілько-то чудес,
Святих, великих мрій о щасті і любві,
О земле, в ніч таку нашіптують тобі!
О краю мій, Підгір’я ти прекрасне,
Як я люблю, як я люблю тебе!
Мов зірка та, що світить і не гасне,
Так та любов в душі моїй живе.
О, чом же ти, хоч гарне, так нещасне?
Хоч вічно юне - хоре та слабе?
Як радо дав би я для щастя люду твого
Пролити хоч сей час всю кров із серця мого!
Та ба, минув той час, коли ліком
Була кров чиста й щира на проказу.
Не жертви треба днесь, а бою з злом!
Побіду не виборюєсь відразу,
А треба в скварі, в стужі йти пішком
Без стежки, кладки і без перелазу;
Без слів шумних, а то й без слави і заплати
Тра вміти жить тепер для тебе, не вмирати.
Уміти жить - отсе велике діло,
Найбільша загадка грядущих днів,
Щоби одним життя так не летіло,
Немов пусті вітри поверх степів,
Або мов буря, що не лишить ціло
Нічого, а все ломить пів-на-пів,
А другим не повзло так важко в горі й бою
І не поїло їх отрутою гіркою.
Уміти жить! Трудне, високе вміння,
Котрого жадна книга не навчить,
А лиш навчає досвід, і терпіння,
Й любов, що всіх ріднить і єдинить.
Щаслив народ, щасливе покоління,
Що зможе жить як слід, зуміє жить!
Для нас же, по котрих котилась доля валом.
Нове життя є днесь лиш пісні ідеалом.
I. СТРІЧА
В чудову ніч через Підгір’я сонне,
Мов лютий звір зірвавшись з пут, жене
Якеєсь диво чорне, невгомонне,
Могуче, гримотяче і грізне.
Під ним земля тремтить і глухо стогне,
Простір край нього втече, лиш мигне,
Кривавий взір
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З вершин і низин, Франко І. Я.», після закриття браузера.