Читати книгу - "Екст, Геннадій Обушній"

Тоді йому запропонували шахи-дев’ятку. Це улюблена спейсерами азартна гра, ті ж шахи, але з джокером. Але Кряк не зміг зрозуміти довільних змін параметрів гри, і заявив, що задача поставлена некоректно, отже, не має рішення. Ексти теж зрозуміли, хто перед ними і відстали від Кряка. Але він був не рядовий грін. Кряк може функціонувати й приймати рішення самостійно. І хоча йому не менше ста тисяч років, кількість накопиченої інформації не призвела до якісних змін синтетичного мозку. Можливо, не було ситуацій, які називаються стресовими.

Все-таки ставилися до нього з симпатією і на прощання подарували ящик всякої всячини: від шахів до нового комбезу. Хоча й розуміли, що він здасть усе на свій склад, бо просто не знає, що таке особиста річ. А раптом щось залишить?

Земля

Крейсер лежав недалеко від рифту на стику Південного і Тихого океанів у природній западині, покритий блакитним мулом. Тому його досі не виявили. Протекторат над цією частиною океану належав Японській імперії.

За 20 днів після підписання домовленостей Ліга відвела аква- й аерополіси із зазначеного району і закрила повітряний простір. З орбіти тихо спустилися шість штурмовиків Федерації і зависли на кілометровій висоті. До них приєдналися катери космічної поліції Ліги.

В одному з штурмовиків з аватарой Ліза був тільки Хольц.

— Лізо, канал з Юджином.

— Здрастуйте, Вернере. Ми готові.

— Удачі нам, Юджине. Починайте.

Вернер викликав землян і повідомив, що операція розпочата. Десь на дні океану, в повній темряві, здригнулася і почала підійматися велика ділянка мулистого дна. Блакитно-сірий потік стікав на дно, знехотя відпускаючи крейсер на волю. За годину на поверхні океану позначилося рівне двокілометрове коло води, що розбігалася врізнобіч. Сплив і завмер у всій красі крейсер, оповитий, наче ковдрою, туманом великих і малих водоспадів.

— Відчиняйте, Юджине.

На серединній лінії, на висоті 200 метрів, відчинилася брама і висунулася шлюзова камера. На зачинених воротах камери застиг у вічному польоті червоний крилатий пес.

Ліза опустилася, ворота шлюзу відчинилися, впустили катер і зачинилися. Хольц із невеликим контейнером зв’язку в руках пройшов по нічим не примітному коридору й увійшов до приміщення, знайомого з колишніх відеоперемовин. Той же стіл і стоячий поруч Юджин. Зблизька він виглядав інакше. Височенний, до трьох метрів, непропорційно худий. Сіро-зелена шкіра-скафандр без єдиної кишені. Однак, у цілому, відчувалася якась невловима гармонія.

Хольц простягнув руку.

— Не знаю, як у Господарів, але у людей прийнято вітатися при зустрічі.

— Знаю, Вернере.

Юджин простягнув вузьку трипалу руку. Рукостискання вийшло в міру міцним. Хольц розгорнув контейнер і передав назовні:

— Це крейсер КХХ-1. Прийняв управління капітан Хольц. Катерам супроводу відійти на 10 кілометрів. Починаю підйом.

— Віра помалу.

Юджин зумів зобразити подобу посмішки:

— Слухаюсь, кеп.

Крейсер відірвався від поверхні і плавно пішов угору на південь, скидаючи залишки води. Штурмовики прикрили його зверху, знизу і з боків. Двадцять хвилин, і атмосфера позаду. Ще три години — і крейсер в точці збору конвою. Шлюз випустив штурмовик з Хольцем і зачинився.

Відхід

Конвой вишикуваний. Попереду крейсер, позаду контейнери із середніми кораблями, навколо тридцять федеративних штурмовиків. Коридор через спейсерів очищений. Курс нормально площині Галактики прокладений. Грінівська інформація перекачана.

— Щасливої дороги, Юджине. Я не прощаюся. Ми можемо побачитися ще не раз.

— Будемо йти з прискоренням близько тисячі g, але тільки через тридцять тисяч років вийдемо з диску. Так що побачимося.

— Будемо сподіватися, Юджине.

— Я все-таки дослідник, хоч і.... Неважливо. І мене цікавить одне питання, яке я свого часу не зміг вирішити.

— Питай. Якщо зможу, відповім.

— Розкажи про вашого ангела-охоронця.

— Про кого?!

— Про собаку-метаморфа, чиє зображення ми наносили на крейсер і яке красується на всіх чотирьох контейнерах.

— Це трохи схоже на Семмі, але швидше за все це стародавня легенда. Особливо крила. Симур з’явився недавно, а логотипам чотириста років.

— Тоді передай цій легенді при зустрічі наші вибачення за минулі сутички. А тут мій невеличкий подарунок — наш архів про вашу легенду.

І Юджин поклав на стіл стандартний грінівський накопичувач.

— Дякую, Юджине.

— Немає за що. Ще одне, Вернере. З нами з цієї системи йде все чужорідне. Напевно, все.

Розділ 7. Джон і Кет

Нас не залучали до активної участі в операції з грінами. Крім первинної консультації, до Семмі звернулися ще одного разу за доступом до локаційної системи прибульців. Архітектура комплексу була дуже вдалою і, головне, ефективною. Комітет без зайвих роздумів скопіював ідею, тим більше що це не суперечило угоді з грінами.

Відразу по поверненню з того пам’ятного рейду Семмі познайомив мене з Кет. Зазвичай ми затримувалися в Секстанті на два-три дні, проходячи звичайний контроль і оглядаючи постійно зростаючу МейнСекст. Цього разу ми тільки спливли, відмітилися і рвонули додому, на Базу. Встиг тільки побачити О’Брайена і перекинутися парою слів.

На екстівскій Базі номери не проходять і доводиться виконувати всі процедури. Семмі теж під медичним ковпаком, лікарі збирають свою базу даних. Тиняючись лісом, ми заговорили про знайомство з Кет.

— Семмі, коли будеш нас знайомити?

«Тут добре контрольована зона, спочатку вирішили знайомитися на Атті. Хоча запас міцності є, тож зустрінемося тут. Реабілітація закінчується, відпросимося в похід на пару днів. На Сальвадорі є чудові місця».

— Що взяти з собою?

«Похідний комбез. Сухий пайок на два дні».

Індивідуальні походи були в порядку речей при пост-політній реабілітації, тому я без проблем екіпірувався, взяв місткий вантажний глайдер, і ми полетіли на інший континент, в ненаселену місцевість.

Чи хвилювався я перед цією зустріччю? В жодному разі. Грейс я добре знаю, Кет буде розумнішою, але принципово це одне й те ж.

Приземлилися, поставили намет, оконтурили все м’яким захистом. Симур наносив дров, запалив багаття казна-звідки взятою запальничкою.

— Дай глянути на девайс. Цікава річ. Взагалі-то я вперше тримав у руках нелюдський працюючий пристрій.

— Де його ховаєш, Семмі?

«У шерсті під лівим вухом. Кет іноді змушує одягати збрую, але мені не подобається».

Приготували вечерю. День закінчився, але ми ще довго сиділи перед багаттям і розмовляли про всілякі дрібниці.

Вранці я легко поснідав: кава і пара бутербродів з сиром, Семмі теж з’їв три бісквіти, спечені спеціально для нього, кілограмів зо два. Поклав сухпай у невеликий рюкзак, і ми пішли далі.

Жодних ознак цивілізації, іноді тільки наш шлях перетинали звірині стежки.