Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Не раз говорить з огнем, пориваюче про яку-небудь справу, зараз «отвирає» кожному очі, а коли спитаєш його півгодини пізніше про те саме, видивиться на тебе, усміхнеться зневажливо і скаже: «Не маєте над чим іншим думати?» Або: «Хто би собі над тим голову ломив! З того не будете жити!..» Це мене відпихає від нього, воно показує в нім отупіння для тонших ідей. Чи він давніше не був таким, чи, може, я того не розуміла, чи таким зробила його боротьба о бит? О, хто би мені об'яснив це! Тепер і не замічаю в нього давньої тонкості в чутті; вона є у чистих натур без різниці, у мужчин і женщин, особливо у поетичних натур. Але про те все є в нім щось, що мене приковує, і я знаю: це та сила, що не дала йому потонути в вирі бруду.

Це діялося нині зранку.

Я ходила в город годувати кроликів. У своїх білих кожушках вони ледве замітні на снігу, і лиш їх червоні лагідні оченята свідчать, що це вони! Мене знають добре. Дрібні, малесенькі, прискакують безшелесно до мене, утирають свої мохнаті борідки об мої руки – я їх люблю…

Цеї ночі упав знов свіжий сніг. Уклався на гіллі дерев, на всім немов надиханий. Величезні, дорогі мої гори Карпати зі своїми біло поприбираними лісами блистіли сріблясто проти сонця, а над усім тим миготіло ясне, майже прозоро-синє небо…

Навкруги тихо, урочисто, саме так, як би все на час здержало віддих і ждало на щось святе. В таких хвилях молюся. Не словами, але серцем, душею молюся. Бажаю, щоби існуюча краса наповнила і моє серце, щоби стало чисте, прозоре, мов та імла, що десь-не-десь звисає ще над деревами!

Так молилась я, а в п'ять мінут пізніше перервав несамовитий звук дзвінків санок те урочисте ожидания, і я опинилася перед Лорденом…

. . .….

– Оставте мене, оставте мене! – просила я, стривожена, коли ми осталися по раз другий самі і він мене хотів цілувати.

– Чи таке поведения пристоїть судженій? – спитав він, усміхаючись на силу.

Я мовчала. Не знала, що сказати. Чула тільки в очах сльози і велике пригноблення так, що ледве волікла за собою ноги.

Він підійшов наново.

– Так я вам уже раз казала, тепер казала! – говорила я, не зводячи неспокійного погляду з нього, щоб не скористав з тої хвилі.

– Я люблю соромливість, – сказав він, – вона украшає женщину, мов вінок з білого цвіту, однак все має свої границі. Я знаю, що роблю, в мене є на те права!

– Ні! – відповіла я хвилюючим, упрямим голосом.

– Ні! Ха-ха!

– Ні! Ті права не годяться з моїм серцем!

– Так! Гай, гай! бач, як розфілософувалася! Врешті, нехай буде тепер твоя воля. Я знаю людську натуру; ти дикун, моя красуне… на часок, ха-ха, на часок!

О Боже мій!..

І я його просила, щоб не чинив більше того, не цілував мене ніколи. Ніколи, коли я того не схочу. Я того не можу знести ніяким чином, ні за що в світі! Чи він того не розуміє!

Ні, він того не розумів!

Я цілком прибита. Така стривожена, що трохи не скричу вголос, коли почую його за собою. А він собі з того жарти строїть, стаючи коло мене нечайно або сідаючи близько коло мене. Тітка і Лена сміються на ціле горло з мого страху, особливо тітка, аж за боки береться. А я не знаю, що в тім є смішного… Також накинувся на мене, для чого не ношу його персня. Сказала я йому, що завеликий. Тоді він намігся сам у правді переконатися і засунув мені перстень сам на палець! Гу, як я боялася його дотику! Як не люблю його рук! Довгі такі, ніжно виплекані, потроху дрижачі – цілком такі, як він, як кігті які!.. Коли увійду до хати, то слідить все мовчки поглядом за мною; підкручуючи вуса, водить очима то сюди, то туди. Ох!

Тітка каже: говорив їй, що дуже мене любить і що дуже гордий на свій вибір, що його товариші будуть цілком зафраповані[58], побачивши в нього таку красу, і що він мов помолодів…

Це неправда, що я його суджена! Не може бути правдою; я освободжуся від нього! Ах! що нема нікого, хто би за мною вступився! Якби бабуня жила!.. Бабусенько ти моя золота, щира, вірна, поглянь, що зі мною діється! Глянь, чия маю бути і на що ти мене викохала! Ти називала мене своїм ангелом. Пригадуєш собі? Вечорами, коли ми клалися на спочинок, ти оповідала, що дівчата мають бути чисті, як цвіт лелії, встидливі, мов голуби. Тоді ти називала мене своїм ангелом і лелією!..

Видиш ти тепер свою лелію? Видиш, хто має її зірвати? Або чи хто перед нею стане і заслонить її білу одіж перед брудними замахами!.. Дивись, бабусенько… дивись!

Я не хочу довше над своїм життям поетизувати.

Лорден від'їхав. Він прибув, щоби умовитися, коли ладити весілля. Воно має відбутися під час вакацій, отже, за чотири-п'ять місяців, цілком тихо; і зараз другого дня маємо «ми» (ха-ха!) від'їхати. Я стояла під час тієї наради сперта об стіну і слідила за розмовою. З їх думками я не годилася; я відчувала, що не стану його жінкою. І я не стану нею! Нехай діється, що хоче, але життя свого не запропащу. Я хочу жити, але не так, щоби лише по світу волочитися! Ось що я рішилася вчинити. До часу вінчання винайду собі яке місце, значить: піду десь за товаришку, а відтак відмовлю Лорденові. А коли не найду місця… ні, про це не хочу й думати, це неможливо! Ах! але тут дома також годі оставатися! Врешті, я не дамся дальше гнобити!

Я сиділа при вікні і читала Фламаріона «Бог у природі». Нині читала я ліниво. Проміж гарні, щирі думки автора вмішувалися мої приватні думки. Я думала над своїм рішенням наймитися за товаришку, над характером такого «становиська» в порівнянні до моєї аж до хоробливості гордої, чутливої натури, над заняттям такої «товаришки», далі над моєю «ріднею», над Лорденом, над Орядином…

Надворі непогода.

Великий пластовець літає в гострім вітрі, б'є горстками об віконні шиби, мчиться то в один, то в другий бік, а вкінці укладається білесеньким покривалом