Читати книгу - "Десертик, Анна Харламова"

Розділ 9.

   Три дні проходили майже у ліжку. Айлі та Мітчел насолоджувалися тим - що вони одні у великому будинку.
   Мітчел майже забув, що таке одяг і хотів бачити Айлі у костюмі Єви розгулюючи по будинку. І тільки бачачи, що Айлі одягається, він одразу роздягав її.
   — Коханий мені треба одягнутись, я ж казала, що сьогодні можливо прийде Джессі. — Айлі круглими очима подивилась на Мітчела і ахнула, згадуючи про те, що не розповіла новину. — Я забула розповісти, що Джессі та Крейг вже зарученні!
   — Я знаю. — Він засміявся. — Я теж забув тобі це розповісти. Крейг дзвонив кілька днів назад.
   — Ми були трішки зайняті цими днями. — Облизуючи спокусливо губи, Айлі підійшла у притул до Мітчела. — Гадаю, що до появи Джессі – ми дещо встигнемо зробити.
   Мітчел лише заричав і піднявши свою наречену на руки, поклав її на ліжко та почав солодку гру.

   Одягаючись, після неземного зайняття коханням, пара усміхалась одне до одного і обговорювали гостей на весілля.
   Пообідавши, Мітчел подякував Айлі за смачну їжу, і вибігаючи у коридор мовив:
   — Я швидко збігаю за у магазин і куплю усе, що ти написала у списку.
   — Не забудь узяти сир та виноград. — Підходячи до нього, Айлі усміхнулась, як задоволена кішка.
   — Що? — помітивши її усмішку, запитав хлопець.
   — Це так по сімейному. Так мило. Я пишу тобі список продуктів, а ти ідеш купувати.
   — Звикай. Так буде завжди. — Підморгнувши їй, він узявся за дверну ручку.
   — О, і ще. Купи, будь ласка корнішонів у банці.
   — Добре. Усе?
   — Так, коханий. — Палко поцілувавши Мітчела, вона мовила: — Тільки не барись.
   — Я швидко. Чекай на мене. — Він знову поцілував її. — Відчинивши двері він закляк.
   — Що таке Мітчеле? — Айлі виглянула через плече нареченого та побачила жінку і чоловіка, які стояли неподалік ганку.
   — Мої батьки. — Сказав він, осівшим голосом.
   Айлі перевела погляд з батьків Мітчела на нього. Він був розгубленим та приголомшеним. Дівчина відчула його холодну, мокру руку, яка знайшла її руку. Він тремтів. Шукаючи підтримки у коханої, Мітчел стиснув її пальці.
   — Запроси їх увійти. — Прошепотіла Айлі.
   Мітчел усе зрозумів. Повернувши голову у бік своєї нареченої, він не побачив на її обличчі здивування.
   — Ти усе знала. Це все ти. — Він у ту ж мить відпустив її руку. — Ти зрадила мене.
   — Мітчеле це все не так.
   — Можеш не пояснювати. Ти єдина, кому я довіряв.
   У його очах читався біль та розчарування.
   — Так, це я їх покликала. Ти потрібен їм, а вони тобі.
   — Я ж сказав не пояснюй.
   Холод в його голосі зупинив Айлі, яка збиралась узяти його за руку.
   Батьки піднялися на ганок і Мітчел геть загубив здатність рухатись.
   — Привіт синку. — Мовила мама, тремтячим голосом від сліз.
   — Привіт. — Ледь вимовивши слово, він відступив і запросив їх жестом увійти.
   — Як сямаєш сину? — запитав тато, простягаючи руку Мітчелу.
   — Бувало краще. — Даючи руку татові, але дивлячись на Айлі, сказав він.
   Айлі затремтіла від холоду його очей. Він її не пробачить. Ніколи.
   — Здрастуй доню. — Обіймаючи Айлі, привіталась Гленна.
   Айлі відповіла на обійми і мовила:
   — Вітаю. Будь ласка, проходьте у вітальню. Я зараз зроблю чай.
   — Не варто турбувати себе. — Промовив чоловік і підійшовши до Айлі, обійняв її. — Я радий нашому знайомству.
   — Навзаєм. — Мило сказала дівчина, обіймаючи батька Мітчела.
   Не витримавши, Гленна кинулась з обіймами на сина.
   — Мітчеле. Мій синку. Мій любий. — Стискаючи його, що сили, вона наче боялась, що все це сон. — Я так скучила. Ми так давно не бачились. — Сльози обпікали її обличчя і робили мокрою кофтину Мітчела.
   Він обійняв ніжно та водночас міцно маму, і заплющивши очі, зітхнув.
   — І я скучив мамо.
   Відпустивши Мітчела, вона сказала:
   — Нам треба поговорити.
   — Ти знаєш мою думку. — Відповів стримано Мітчел.
   — Все ж таки, я б хотіла це зробити. — Наполягала мама.
   Проходячи по коридору, вона витерла сльози і увійшла до вітальні. Тато зробив те ж саме.
   Біля самих дверей Мітчел зупинив Айлі.
   — Дай нам хвилинку.
   — Звичайно. — Усміхнулась Айлі, але не отримала сонячної усмішки Мітчела навзаєм. — Я на кухню. Зроблю чай.
   — Дякую. — Холодно відповів він і пішов у вітальню.
   Айлі увійшла у кухню, і швидко немов бджілка почала робити чай та розкладати печиво у плетену корзиночку, застелену рушничком.
   Дівчина швидко бігала по кухні і так само у її голові бігали думки. Мітчел усе зрозуміє. Він охолоне, як тільки поговорить з батьками. Коханий зрозуміє, що її дії – це шлях до щасливого майбутнього.
   Мітчел зупинився біля входу у вітальню. Він не міг повірити, що його батьки тут, зараз, за крок від нього. Його серце раділо, але в ту ж саму мить – він відчував біль. Біль від того, що йому знову доведеться говорити батькам слова прощання. Інакше ніяк. Він не може і досі дивитись їм у вічі.
   Як Айлі могла так з ним вчинити?! Вона єдина людина, якій він довіряв. Кохана жінка, його наречена – зрадниця.
   Мітчел увійшов до вітальні. Мама з татом обернулись і усміхнулись йому.
   — Мам, тату – ви напевно втомились з дороги. Прийміть душ, відпочиньте. А потім поговоримо. — Він зціпив вологі та холодні від хвилювань руки за спиною.
   — Може спочатку все-таки поговоримо? — запитала мама, розуміючи, що отримає негативну відповідь.
   — Мені потрібен час. — Чесно зізнався Мітчел. — Відпочиньте, а потім усе інше.
   — Добре, якщо ти так хочеш. Хай буде так. — Погодився тато.
   — Дякую. — Мітчел дивився то на тата, то на маму. Зупинвшись поглядом довше ніж на пару секунд на комусь з них він не міг. Тай погляду він майже не підіймав, а руки і досі були за спиною. — Тоді підіймайтеся наверх у бабусину кімнату.
   Тато підійшов до Мітчела, та похлопав його схвально по плечі.
   — У тебе дуже гарна наречена. І дуже добра.
   — Дякую.
   Тато вийшов з кімнати з неймовірними зусиллями, щоб не заплакати. В його серці вирував шквал емоцій.
   — Підтримую тата. Айлі неймовірна жінка. Бережи її. — Вона погладила Мітчела по щоці. — І себе бережи, мій синку.
   — Дякую. — Він схопив мамину руку і притис ще сильніше до щоки.
   — О мій Мітчеле. Мій синку. — Вона притиснулась до нього, кладучи долоні йому на груди.
   — Добре мам… — Він злякався, що занадто виказує себе, демонструючи почуття. — Іди на гору. Прийми душ. — Він усміхнувся. — А потім чай.
   — Гаразд синку. — Вона поглянула на нього люблячими очима і одразу вийшла з кімнати.

    Мітчел почув гуркіт дверей. Тато і мама були в своїй спальні.
    Він сердито забіг до кухні і схопив Айлі за руку. Потягнувши її у коридор, а потім на гору до кімнати, він зачинив за ними двері.
   — Мітчеле мені боляче. Відпусти. — Запищала Айлі.
   Мітчел відпустив її і добряче грюкнув по комоду, усе що було на ньому попадало на підлогу.
   — Я хочу, щоб ти пішла з мого дому. — Крізь стиснуті зуби, сказав він. Його погляд був холодним та злим. — Мені байдуже чого ти так вчинила. Я не хочу чути пояснень. Можеш не марнувати час на розповіді, що це «краще для мене». Ти усе це робила за моєю спиною. Я не зможу тобі більше довіряти. І я не хочу бачити тебе у своєму будинку та житті. Надіюсь усе ясно.
    Він бачив, що вона тремтить наче пташеня і від цього його серце стискалось. Але вона зрадила його. І крапка. Ні її сльози, ні благання не змусили б його передумати.
   Проте вона і не думала плакати чи благати його. Вона просто запитала:
   — Можна я зберу речі? Скільки у мене є часу?
   — Десять хвилин. — Він був не поступливим.
   — Добре.
   Вона пішла до шафи і дістала валізу.
   — Ти знаєш, де двері. — Він розвернувся та пішов геть.
  Айлі почала пакувати одежу, як тільки він зачинив по собі двері. Сльози підкочували до очей, в горлі був величезний клубок болю. Душу роздирало на частини, а серце розліталось на друзки. Проте плакати при Мітчелі вона не буде. Він не достойний того, щоб вона принижувалась. Він не зрозумів того, що вона зробила. Настане час і він захоче усе виправити, але тоді вона вкаже йому на двері, так само, як він це зробив щойно.
   Він спустився у вітальню і сів у крісло. Як він так може вчиняти з нею? Це кохання усього його життя. Вона ж його Десертик. Його Айлі. Але гнів та образа – заполонили його. Вона зрадниця.
   Доки Мітчел боровся сам із собою, Айлі запакувала валізу і знявши обручку, поклала її на комод. Падіння з небес на землю було швидким та нестримно болючим. Її щасливе майбутнє – ніколи не настане. Це кінець. Її коханий чоловік, вигнав її з дому і з власного серця.
   Айлі тихо спустилась до вітальні. Увійшовши до неї, вона мовила до Мітчела:
   — Дякую за усе, що між нами було. Прощавай Мітчеле.
   Він дивився на неї. Дивився, як її маленькі рученята тримають валізу і вона уся тремтить. Але Айлі не переставала бути Айлі. Вона і досі трималась, не виказуючи свого болю. Проте він добре знав її – вона розбита та розгублена, так само, як і він.
   — І тобі дякую. — Коротка, холодна відповідь. — Прощавай. — Він відвернувся до вікна.
   Айлі стало зле. Нудота підскочила до горла – нерви здавали зовсім. Але змусивши себе вдихнути і видихнути, вона попрямувала до дверей.
   Як він так може? Вона ж його кохає попри все на світі. Її серце бажало, щоб він її зупинив. Притиснув до себе і нікуди, нікуди не відпускав до кінця життя. Але, він цього не зробив.
   Вийшовши з дому, вона зачинила двері. Обернувшись, та пройшовшись очима по будинку, вона усміхнулась згадуючи щасливі миті, які бачили стіни цих кімнат. Її очі зустрілись з Мітчелом. Його холодні очі приховували біль, але Айлі добре знала свого колишнього нареченого, тому добре знала, як у нього на серці.
   Мітчел не витримував цієї муки, дивлячись на те, як жінка його життя іде. Але Айлі його зрадила. І це означало лише одне – кінець. Він відійшов від вікна та сів у крісло. Затуливши долонями обличчя, він гірко заплакав. Неможливо передати той біль, коли сенс твого життя – зрадив тебе і тобі потрібно поставити крапку. Він би дуже хотів її зупинити. Обійняти. Поцілувати. І повести до вівтаря. Але… Вона діяла за його спиною. Тому… Він відпускає її, а разом з нею іде і його серце.  Як тепер жити? Як жити без неї? Якщо вона і є його життям.
   Айлі йшла до таксі, яке викликала декілька хвилин назад.
   Всівшись у авто, і сказавши адресу водію, вона і досі трималась із останніх сил, щоб не розплакатись.

   Увійшовши у кондитерську, Айлі пішла до кухні. Всівшись на стілець, вона що сили розплакалась. Сльози обпікали обличчя, капаючи на кофтинку, роблячи її мокрою. Її тіло здригалось, а голосні схлипи луною відлунювались від стін. Відчуття повної самотності, беззахисності, болю та смутку – поглинав її з кожним новим потоком сліз. Айлі знову нудило і на цей раз стримати це вона не могла. Побігши до вбиральні, її знудило. Вона сіла на холодному кахелю - тримаючись за живіт. Ці постійні стреси останнім часом, зовсім вимотали її, та її шлунок.
   Біль. Один суцільний біль. Одна суцільна самотність. Ось, що зараз називається її життям. Як це пережити? Як? Вона не може жити без Мітчела. Він її повітря. Він усе для неї. Він її життя. Мітчел її справжнє кохання. Вона кохатиме його усе своє життя і після нього.
   Вставши з холодного кахелю, вона помила руки і вмила обличчя. Витершись рушником, Айлі пішла до кухні. Увімкнувши світло, вона незадоволено поморщилась. Очі пекли вогнем, дивитись було важко. Повіки важкі, наче на них гирі. Потерши очі, Айлі пішла узяти валізу. Відкривши її, вона дістала теплий светр і шкарпетки. У приміщенні було прохолодно.
   За останніх півтори години, Айлі приготувала поїсти з того, що знайшла у холодильнику, а це були: яйця, молоко, помідори та червоний перець. Омлет з овочами, вона з’їла за лічені хвилини, попри те, що настрою поглинати їжу у неї не було. Але цей дикий голод – переміг. А ще вона постелила собі на кухонному столі, на якому колись вони кохались з Мітчелом. Ці спогади, знову викликали нову хвилю пекучих сліз.
   Сил плакати вже не залишилось і втома узяла своє. Айлі вляглась на своє саморобне ліжко і тихо, зітхаючи заснула.