Читати книгу - "Чорний хліб"

Впала на руки, тільки-но подумавши, що могла б зовсім задурно заламати собі якусь кістку або зронити окуляри, підвелася й з усіх сил припустилася до сходів, а далі наверх. Стала на карачки, висмикнула з-під ліжка автомат, потім переповзла до шафи, витягла магазин, встромила його й подивилася на зброю вже іншими очима — де тут запобіжник? Як воно працює?

Не вистачало їй тут заплутатися в залізках. Сподіваючись, що вся зброя однакова, вона так само на карачках рушила до коридору, обережно відчинила двері на довгий балкон, що виходив на двір, і виповзла на нього. Був би він щільний, довелося б виглядати поверх поручнів, і тоді б її швидко помітили. Та між дерев’яних щитів були проміжки, в яких стирчали горщики з квітами — сама поливала, тому й знала.

Лилєкей залягла напроти дверей так, щоби ноги помістилися у пройму, повільно просунула дуло під зелень, що звисала з горщика, лівою рукою трохи відсунула пагони й притулилася до прицілу. У щілину розміром з голову вона бачила подвір’я — ті двоє так і стирчали біля решітчастих воріт, а з нашого боку стрибали собаки, дарма маленька Анжеліка намагалася їх утримати.

У старому правилі реклося так: мусорів ображати не можна, собі дорожче вийде. Якщо вже з ними вирішувати, то тільки наглухо. І без свідків. Згори Лилєкей бачила, що за воротами стоять дві машини — одна звичайна, маленька, проте друга велика, з решітками. У кожній сиділо по водію, а ще один курив збоку від воріт, спершися на кузов.

Отже, їх як мінімум п’ятеро. Молода Лилєкей спробувала б — позиція нагорі якраз дозволяла, але вона за це й сіла, бо поспішала. І в неї не було чужих окулярів, крізь які все пливе, в неї не булькотіло в грудях, не болів поперек і руки не тремтіли.

Анжеліка тим часом відтягнула Будьоного, Нюся пішла сама. Пристебнувши обох біля будки, карлиця повернулися до Конака, який від неї ухилявся, захлинаючись лютим гавкотом. Та впіймала і його, доперла до товаришів, причепила до ціпка і повернулася до воріт. Тепер гавкіт не заважав чути, що в них там відбувалося.

— Я тобі, падла мала, оформлю непокору, — сказав той самий міліціянт, що звертався до Лилєкей. Виходить, він старший.

— А ти шо за хуй з бугра? — обізвалася Анжеліка, традиційно взявшись у боки.

— Ти, сука, як разговаріваєш при ісполнєнії? — розізлився той і потягнувся до кобури, що висіла в нього на поясі. Лилєкей повільно видихнула й м’яко спустила курок.

Куля увійшла у твердий ґрунт під воротами біля його ніг, Анжеліка різко повернулася до балкона, а всі міліціонери миттєво зникли — хто за паркан, хто за машини, навіть водії попадали під кермо, хоча зверху Лилєкей бачила їхні спини й за наявного бажання зняла б обох.

— Гюляяяя! — знову заверещала Анжеліка, перекрикуючи шалений гавкіт собак. — Забери в того ідіота ствол, я його зараз сама вб’ю. Вони по тих, що у сараї, при­їхалииии!

Тааак. То ці люди приїхали не по неї… Лилєкей поклала автомат на підлогу, трохи подумала й закричала у відповідь:

— Все, забрала!

— Ну нарешті, бляха, прокинулася! — дзвінко зраділа карлиця, повернулася до воріт:

— Альо, контора, можете вилазить.

Звідти щось нерозбірливо відповіли, й Анжеліка закричала ще гучніше:

— Та яка помощь, не сци, вилазь! Бабай вже пішов!

І знову з-за паркану щось почулося, і знову не розібрати, що саме. Карлиця сплеснула руками:

— А звідки мені знати, хто ти? Ти документ показував, нє? А коли в нас поля палили лиходії, я лічно вас викликала, ви тоді приїхали? То чого я зараз маю вас пускати, вдруг ви бандіти? Я зараз піду в хату, зателефоную вашому начальнику, Серьогі Щербуку, от вам попадьот, от попадьот!

Анжеліка справді розвернулася й пішла до великої хати — поважно, наче генерал на параді. Лилєкей повернулася до спальні в такий саме спосіб, як і раніше, засунула автомат під ліжко, важко підвелася, вчепившись за спинку, і пішла вниз уже на двох кінцівках. Анжеліка стояла біля столика в холі, притуливши слухавку телефона до вуха. Мабуть, їй там ніхто не відповів, тому що вона тихо виматюкалася, кинула трубку на апарат й побачила нагорі Лилєкей.

— Гюля, я їбу такі гастролі, де ти ходиш? Тут мусора приїхали, по тих, шо в нас там на карантіні. Забрала в цього дебіла ствол?

— Він… спить… Мабуть…

— Так, а хто ж тоді? Наші всі ж у малій хаті… Ти? Ти шо, зовсім тютю, стара? — витріщилася на неї Анжеліка й почала підійматися по сходах, швидко перебираючи своїми маленькими й кривими ніжками.

Андрій дійсно спав, засунувши голову під подушку. Навіть відчинене вікно не спасало від важкого спиртового духу, що висів у кімнаті. Анжеліка залізла з ногами на ліжко й почала лупцювати по укривалу:

— Вставай, зараза, вставай!

Андрій спробував сховатися від неї, але де там! Уже за хвилину очманілий хлопець сидів, притиснувшись до стіни, і намагався осягнути, що саме хоче йому пояснити гнівна завгоспка. Вдруге вона не повторювала, стягнула хлопця за руку з ліжка й поволокла до коридору. Лилєкей ішла за ними, тримаючись віддалік. Ранкова процесія спусти­лася в хол і вийшла на вулицю.

Дотягнувши переляканого Андрія до воріт, карлиця гучно закричала:

— Альо! Ось господар, з ним і говоріть!

Проте малий мовчав, хитаючись, — схоже, він так нічого й не розумів.

Через кілька хвилин у воротах показалося обличчя того міліціонера. Він обережно визирнув, потім сховався, та згодом вийшов повністю й закричав:

— Хто, блядь, стріляв?

Подивившись спочатку на Андрія, потім на Гюлю, Анжеліка відповіла йому з викликом:

— Ну, я, а шо?

— З чого?

— З рота, сука!

— Я, бляха, визвав підкреплєнія, щас вам буде і в рота, і в сраку!

— Та визивай кого хочеш, хай подивляться, шо ви злякалися двох бабок, одного алкоголіка малолєтнього і двортер’єрів, — заіржала з натугою завгоспка, умовчавши про шістьох робітників, які, мабуть, ховалися в малій хаті, якщо, звичайно, вже не накивали п’ятами через задні вікна.

Сварка тривала кілька хвилин, міліціянти вимагали показати їм зброю, Анжеліка — документи. Нарешті ворота відчинили, той старший зайшов і показав Андрію папери. Потім карлиця принесла з будинку пістолет, міліціонер поню­хав його й сказав, що все це хєрня, але забрав зброю собі.

Врешті-решт сюди зайшли всі — їх було семеро. Лилєкей вже не встигала за швидкою говіркою: йшлося про якусь церкву, про якихось хворих і дозволи. Пішли до хати, де Анжеліка кілька разів набирала різні номери, але ніхто їй не відповідав. Всім гуртом перейшли до дальнього сараю, який Андрій відімкнув своїми ключами. Там біля стін сиділи два хлопці, вкрай занедбані й перелякані. Лилєкей здивувалася — а де ще двоє рабів? Виходить, їх якось вивели з хуто­ра, коли ніхто не бачив?

Обох звільнили, після чого відвели до великої машини, а на Андрія вдягнули наручники й посадили у маленьку.