Читати книгу - "Чорний хліб"

Старший все ніяк не заспокоювався й вимагав видати зброю, з якої по них стріляли, погрожуючи повним обшуком. Анже­ліка просто кричала без зупинки, що стріляла вона, випадково, з пістолета, який тримала у кишені. На підтвердження цієї версії демонструвала всім дійсно велику дірку у спідниці й пропонувала міліціонерам її понюхати.

Вони від неї втомилися й були вже раді б звідси поїхати. Андрій сидів у машині, він так само очманіло роздивлявся навколо, обличчя його пішло червоними плямами, і Лилєкей було дуже шкода малого, який тепер сяде за те, що вона вистрелила в землю. Збиралася вже зізнатися, та Анже­ліка, ніби відчувши це, наказала сісти на лавку та, якщо в холі почується дзвінок, відразу кликати її.

Карлиця продовжувала кричати на міліціонерів, погрожуючи їм то Серьогою, то прокурором, який приїде до них в баню, а вона йому неодмінно розкаже про витівки підопічних. Вони вже навіть не відбріхувалися — всі втомилися цього шаленого ранку, що настав на хуторі відразу після другого за останній час похорону.

Машини розвернулися і поїхали, Анжеліка щось кри­чала їм услід, погрожуючи крихітним кулачком, потім зачинила ворота й випустила собак. З малої хати повила­зили Гумен­ні, з ними Альоша-тракторист, проте карлиця махнула рукою, не бажаючи їм нічого пояснювати. І то вірно — раніше їм треба було виходити й допомагати, сцикуни.

Завгоспка підійшла до лавки й подивилася навколо:

— Семен, мабуть, злякався. Корови мичать… Ніхто не дзвонив? — спитала вона, розминаючи в пальцях цигарку без фільтру.

— Ніхто, — відповіла Лилєкей і дала прикурити.

— Приїхали, блядь, — сказала мала жінка, зіп’ялася поруч і заплакала, ковтаючи дим.

9

Подряпаний потяг місцевого значення прибув до станції Первомайськ-на-Бузі в обід. Він так нагрівся від ранку, що навіть відкриті вікна не рятували від спеки — занадто повільно рухався. Пасажири по дорозі відчинили у вагоні все, що відчинилося, і старанно ловили потоки повітря, обмахуючись при цьому хто чим.

Сидячи на боковушці колишнього плацкартного вагона, який тепер допрацьовував сидячим місцевим, Світ­лана пробувала вичитати тези, які накидала в попередньому від­рядженні, — Соколов статтю не прийняв, сказав «фактажу замало», але погодився подивитися потім — може, з того матеріалу щось і вийде.

А вчора зранку зателефонував і скомандував терміново вирушати сюди, бо в Миколаївській області в редакції нема нікого, кому б можна було довірити цю справу. Перекинув на пошту скан листа, у якому постраждалі, родина Дяченків, повідомляли про те, що тут відбулося звичайне рейдерське захоплення напередодні збору врожаю — із залякуванням і підпалами, тільки до пори невідомо, хто саме зазіхав на ділянки фермера.

А потім щось пішло занадто круто — за загадкових обставин загинув господар, як повідомляла місцева преса, було також заарештовано його єдиного сина за дивним звинуваченням у торгівлі людьми. Звівши все це докупи, головред вирішив, що може вийти непоганий нарис у стилі Дикого Півдня, і послав кого?

Дурних немає їхати в село — постійним кореспон­дентам подобається працювати в Києві, ходити на пре­зентації, відвідувати фуршети й переписувати чужі пресрелізи. А для брудної роботи є практикантка, яка тільки три дні тому повернулася з Луганської області, де ледь заці­ліла. Казала ж на співбесіді, що готова на будь-які виклики? То на!

Перед тим як пірнути у нову справу, Світлана намагалася хоча б якось причесати попередню статтю. Фактажу йому замало? А як ти його набереш, якщо навіть фотокора не дали — сама сфотографуєш, сама розвідаєш, сама напишеш. І зараз, між іншим, така сама ситуація.

А тоді вона майже тиждень ходила навколо незаконних шахт у тій Юр’ївці, розмовляла з роботягами в розли­вайках, жінками на ринку, аж поки просто на вулиці двоє міліціонерів втягнули її до патрульної машини, відвезли до Лутугиного, посадили на електричку й наказали ніколи сюди не повертатися, інакше наступного разу залишиться у копанці назавжди…

І весь післяреволюційний запал студентки четвертого курсу факультету журналістики кудись подівся — вона трусилася всю дорогу до Києва, плакала й докоряла собі за боягузтво. Світлана Власної Мрії мала б вийти на наступній станції, перефарбувати волосся й повернутися до Юр’ївки, щоби закінчити розслідування, за яке можна було б отримати Шевченківську премію.

Мала б вивести на чисту воду всіх тих, хто покривав незаконне видобування вугілля — назвати імена, показати оперативні матеріали, навести докази. Усього цього вона Соколову не привезла — так, місцеві побрехеньки про великих бандитів, яким усе можна, та чиновників з правоохоронцями, які отримують з того свою частку.

Хоча певний фактаж було здобуто — сама фотографувала вантажівки на номерах, яких не існує в базі, та баки від пральних машин, у яких із тунелів вивозять вугілля. А ще могили тих, кого ледь не щомісяця там засипає обва­лами. Вивчайте, хапайтеся за голову та надсилайте групу під прикриттям, з охороною і технікою, нехай все документують! А не дівчинку, якій…

Світлана зрозуміла, що просто ковзає очима по рядках, не вдаючись до суті. Повільно видихнула, повернулася на попередню сторінку, спробувала ще — дарма, все дарма. Схоже, вона з’їздила просто для того, щоби решту життя боятися машин, які спиняються поруч. Або… Або вона спробує зробити гарний матеріал з другої спроби — десь тут, серед гарячого степу, від якого вже плавився мозок.

Вийшовши з цього клятого потяга, вона, по-перше, напилася з колонки, трохи підбадьорилася, закинула луганські видруки до рюкзака й рушила до стоянки. Потрібний їй автобус на Чаусове очікувався тільки під вечір, тому вирішила взяти таксі. Біля парковки стояв жовтий «вен» з відчиненими задніми дверцятами — їх тримала вперта в підлогу швабра, а в кузові сиділи троє чоловіків і грали в карти, посьорбуючи щось жовте з великих дволітрових баклажок без наліпок.

Лишалося тільки сподіватися на те, що це лимонад, та біла піна, вираз облич і запах наштовхували на іншу думку — вони п’ють пиво. Крайній в’яло покосився на дівчинку з рюкзаком:

— Куди поїдем, дєвушка?

— Ви вже приїхали, — гордо відповіла Світлана й пішла далі — понад дорогою стояло кілька «жигулів», водії яких поглядали в бік вокзалу з характерною мовчазною надією. У Києві такі ходять і пропонують свої послуги, сподіваючись знайти пасажирів, далеких від реалій місцевого ціно­утворення. А тут іще чекають мовчки. Або такі пихаті, що вважають за приниження штовханину на пероні.

На запит «хутір Вільний» найближчий водій скривив обличчя й через силу відповів:

— Та там дороги нема… Ну, сто рублєй, поїхали?

Ні, ну що ж це таке? Як не намагалася вона забути своє попереднє відрядження, але воно її й тут настигло!

Коли ще збиралася до Юр’ївки, київський таксист навів її на цікаву ідею — забажав сорок рублів до Хрещатика. Вона тоді довго намагалася пояснити йому, що рублів більше немає й не планується — є гривні й слід було би давно звикнути до цього. Той тільки відпирхувався, але, вийшовши в центрі, вона одразу пішла до обмінника й купи­ла триста карбованців.

Бо це ж такий прекрасний початок статті, такий яскравий нарис — непохитна, але стильна кореспондентка прибуває до червоного Донбасу, тамтешній таксист, зрозуміло, каже про рублі — вона погоджується, а у фіналі розраховується російськими рублями й гордо йде, поки той витріщає очі. Красиво ж!

Щоправда, в Луганську таксист назвав гроші «гривасями» й карбованці так і лишилися в гаманці — у зворотному напрямку її везла