Читати книгу - "Донька пастора"

— Привіт, красуне!

— Привіт!

— Ти тут новенька? До якої кімнати тебе поселили?

— Номер двадцять дев’ять.

— Боже, запроторили у ту діру?! Сьогодні виходиш?

— Ні, навряд, — сказала Дороті, дещо здивувавшись такому запитанню. — Я надто втомилася.

— Ну, я так і подумала, он навіть не причепурилася. Ти, люба, часом не без грошей сидиш? А то без товарного вигляду діла не буде. Якщо тобі щось треба, помаду там абощо, ти тільки скажи. Ми, дівчата, тут одна одну виручаємо.

— О... ні, дякую, — збентежившись, мовила Дороті.

— Ну, як знаєш! Нам з Доріс час іти. У нас страшенно важлива зустріч на Лестер-сквер, — тут вона підштовхнула стегном другу дівчину, й обоє пустотливо захихотіли, але якось безрадісно. — А знаєш, ти це добре надумала! — довірливо додала вища дівчина. — Іноді так хочеться спокійно поспати бодай одну нічку! От би й мені так! Сама собі, як королева, і щоб ніякий біс своїми ножиськами не штовхався. Круто, коли можеш собі таке дозволити, еге ж?

— Так, — відповіла Дороті, здогадуючись, що саме такої відповіді від неї очікували, хоч і не дуже тямлячи, про що мова.

— Ну що ж, па-па, любонько! Солодких снів. І стережися опівнічних набігів!

Коли двоє дівчат пострибали вниз сходами, знову зайшовшись верескливим сміхом, Дороті відшукала кімнату номер 29 і відчинила двері. Їй в обличчя війнуло холодним затхлим повітрям. Квадратна кімнатка вісім на вісім футів була дуже темна. Меблів обмаль. Посеред кімнати стояло вузьке залізне ліжко з дірявим покривалом і сірими простирадлами, біля стіни — ящик з олов’яним умивальником і порожньою пляшкою з-під віскі, яка, вочевидь заміняла глек для води; над ліжком хтось прикріпив фотографію Бібі Данієлс, вирвану з «Кіносвіту».

Простирадла були не лише брудними, але й вогкими. Дороті пересмикнуло від однієї думки, що доведеться голим тілом торкатися тих смердючих шматин, тому, роздягаючись, вона не стала знімати сорочку чи те, що від тієї сорочки лишилося, — її спідня білизна до того часу перетворилася на суцільне дрантя. Хоч у неї все тіло нило від утоми, Дороті ніяк не могла заснути. Вона була надто схвильована, і в голову лізли всілякі тривожні думки. Атмосфера цього огидного місця змусила її нарешті чітко усвідомити всю серйозність свого становища: безпомічна, без друзів, і від вулиці її відділяють якихось шість шилінгів. Не сприяло засипанню й те, що з настанням ночі дім, здавалося, прокидався й наповнювався звуками. Стіни були такі тонкі, що вона чудово чула все, що відбувалося в сусідніх кімнатах. Верескливий сміх, хихотіння, пісні хриплими чоловічими голосами, протяжні грамофонні лимерики, лункі поцілунки, дивні, ніби передсмертні, стогони і вряди-годи страшний скрегіт залізних ліжок. Ближче до півночі у втомленому мозку Дороті всі ці звуки злилися в якусь химерну какофонію, і вона нарешті заснула неспокійним тривожним сном. Однак вже за хвилину, принаймні так їй здалося, двері кімнати рвучко відчинилися, досередини влетіли дві невиразні жіночі постаті, стягнули з ліжка всі покривала, окрім простирадл, і хутко вибігли геть. У домі «Мері» завжди хронічно бракувало ковдр, тож якщо ви хотіли поліпшити своє становище, вам залишалося лише вкрасти їх з ліжка сусіда. Звідси і вираз «опівнічні набіги».

Вранці, за пів години до відкриття, Дороті пішла до найближчої громадської бібліотеки, щоб переглянути оголошення в газетах. Перед входом уже тинялося з два десятки сумнівних на вигляд осіб, і з кожною хвилиною надходило більше, аж поки не зібралося чоловік шістдесят. Зрештою двері бібліотеки відчинилися, і весь натовп ринув досередини, наввипередки продираючись до дошки оголошень у кінці читальної зали, де висіли вирізки колонок «Відкриті вакансії» з різноманітних газет. А за хвилею шукачів роботи перевальцем зайшов гурт закутаних у лахміття чоловіків та жінок, які провели ніч на вулиці і тепер прийшли до бібліотеки виспатися. Полегшено крехтячи, вони вмощувалися за найближчий стіл і підтягнули до себе першу-ліпшу газету: «Вісник Вільної церкви» чи «На варті вегетеріанства» — байдуже, головне вдати, що вони щось читають, аби їх не вигнали з бібліотеки. Порозгортали часописи і майже миттєво заснули, посхилявши підборіддя на груди. Бібліотекар, проходячи повз, по черзі штрикав їх указкою, ніби кочергою помішував поліна в каміні; тоді вони розплющували очі, спросоння щось бурмотіли під ніс, чекали, поки він піде, і знову засинали.

Тим часом біля дошки оголошень розгорілася справжня битва, кожен намагався проштовхнутися якомога ближче. Двоє молодих чоловіків у синіх комбінезонах прибігли одними з останніх, і зараз один із них, нахиливши голову донизу, ніби нападник у футболі, почав пробиватися вперед. Уже за мить він був біля самісінької дошки і, обернувшись до свого товариша, гукнув: «О, те що треба! Джо, я знайшов нам роботу! „Потрібні механіки. Гараж Лока у Кемден-таун“. Так, мені час на вихід!» Таким самим способом він проклав собі дорогу назад крізь натовп, й обоє кинулися до дверей. Тепер вони, не шкодуючи ніг, щодуху помчать до Кемдентауна. Цієї миті по всіх громадських бібліотеках Лондона безробітні механіки читали те саме оголошення і собі приєднувалися до шаленої гонитви, на кону якої стояло місце в гаражі Лока, яке, найімовірніше, вже отримав хтось, хто міг собі дозволити купити газету й дізнався про цю вакансію ще о шостій ранку.

Врешті-решт Дороті спромоглася пробратися до дошки й записала кілька адрес, де шукали прислугу, яка б уміла робити «все на світі». Вибір був чималий: здавалося, кожна друга леді у Лондоні шукала собі витривалих і вправних служниць. Зі списком на двадцять адрес у кишені Дороті за три пенні поснідала хлібом з маргарином та чаєм і, окрилена надією, рушила на пошуки роботи.

Вона ще була надто наївною, щоб знати, що без допомоги її шанси знайти роботу практично рівні нулю; але наступні чотири дні поступово відкривали їй на це очі. За цей час вона особисто обходила вісімнадцять потенційних місць і написала до ще чотирьох. Пішки здолала величезні відстані, обійшовши всі південні передмістя Лондона: Клепхем, Брикстон, Далвіч, Пенге, Сиденгем, Бекенгем, Норвуд, а раз забрела навіть до Кройдона. Усюди її запрошували до охайних міщанських віталень, де з нею бесідували жінки всіх мислимих і немислимих типів та статур — рослі огрядні деспотки, худющі