Читати книгу - "Донька пастора"

Хмелевий сезон закінчився двадцять восьмого вересня. Залишалося ще кілька полів, де хміль був зовсім поганий, тому в останній момент містер Кейрнс вирішив «лишити їх цвісти». О другій годині по обіді дев’ятнадцята бригада дозбирала своє останнє поле, низенький циган-бригадир, видираючись на стовпи, знімав залишки хмелю, й оцінювач забрав останні шишки. Коли його віз зник з очей, бригадою прокотився різкий вигук: «Кидай їх до кошиків!», і Дороті побачила, що всі жінки одразу ж кинулися врозтіч, а сама вона раптом опинилася в оточенні шести чоловіків, в чиїх очах світилися бісівські вогники. Перш ніж вона зрозуміла, що відбувається, чоловіки схопили її, посадовили у кошика і почали несамовито розгойдувати з боку в бік. Тоді її витягнули звідти, і якийсь молодий циганчук, від якого сильно пахло цибулею, смачно поцілував її в губи. Спершу Дороті пручалася, але, помітивши, що така ж доля спіткала усіх жінок на полі, здалася. Як виявилося, то була незмінна давня традиція — в останній день хмелювання саджати всіх жінок до кошиків. Того вечора у таборі майже ніхто не спав, усі святкували. Уже й північ давно минула, а Дороті досі кружляла в танку навколо велетенського багаття під пісню «Колись давним-давно», одну її руку стискав рожевощокий хлопчина-м’ясник, а іншу тримала п’яна в дим стара жінка у шотландському карнавальному головному уборі.

Уранці всі пішли на ферму отримувати гроші. Заробіток Дороті становив один фунт чотири пенні, і ще п’ять пенні вона заробила, допомагаючи з розрахунками тим збирачам, які не вміли читати-писати. Кокні за такі послуги платили по пенні, а цигани розплачувалися виключно лестощами. Після цього Дороті разом з Терлями подолала чотири милі до станції у Вест-Екворті. Містер Терль ніс олов’яну скриню, місіс Терль тримала на руках немовля, решта дітей несли всяку всячину, а Дороті котила дитячий візок, який вміщав весь череп’яний посуд родини Терлів і мав два круглі та два овальні колеса.

Близько полудня вони дісталися до станції, потяг для збирачів мав вирушити о першій, але прибув о другій і виїхав зі станції о чверть на четверту. Після неймовірно довгої подорожі, під час якої він об’їхав чи не весь Кент, підбираючи дюжину збирачів тут, пів дюжини там, раз за разом здаючи назад і простоюючи на запасних коліях, щоб пропустити інші потяги, — загалом витративши цілих шість годин, щоб подолати відстань у тридцять п’ять миль, — близько дев’ятої вечора він нарешті висадив їх у Лондоні.

7

Тієї ночі Дороті спала у Терлів. Вони так до неї прихилилися, що радо прихистили б її у себе і на тиждень, а то й на два, якби вона погодилася скористатися їхньою гостинністю. У двох кімнатках (вони жили у багатоквартирному прибутковому будинку недалеко від Тауер-Бридж-роуд) і так тіснилося семеро людей, серед них і діти, тож Дороті постелили на підлозі, спорудивши їй ліжко з двох дірявих килимків, старої подушки і пальта.

Вранці вона попрощалася з Терлями, подякувала їм за доброту і пішла прямісінько до громадської лазні у Бермондсі, де змила із себе бруд, що нашаровувався на її тілі цілих п’ять тижнів. Після цього вона вирушила на пошуки помешкання, маючи у кишені шістнадцять шилінгів і вісім пенні. З одягу у неї було лише те, в чому вона була вбрана, тож вона старанно його заштопала й почистила. Рятувало ще й те, що на чорній сукні бруд не такий помітний. Нижче колін вона виглядала досить пристойно завдяки тому, що в останній день хмелевого сезону місіс Кіллфру, «домашня» із сусідньої бригади, подарувала Дороті добрі, майже неношені черевики її доньки і пару вовняних панчіх.

Лише під вечір Дороті пощастило знайти кімнату. Вона годин з десять блукала містом, з Бермондсі до Саутерка, із Саутерка до Ламбета, крізь лабіринти вуличок, де шмаркаті дітлахи гралися у класики на тротуарах, всіяних банановими шкурками та гнилим листям капусти. У кожному будинку, до якого вона стукала, на неї чекала та сама відповідь — її навідріз відмовлялися приймати. Перед очима вже рясніло від набурмосених облич жінок, що стояли на порозі з таким ворожим видом, ніби Дороті була грабіжником чи державним інспектором, змірювали її поглядом з ніг до голови, коротко кидали: «Самотніх дівчат не беремо» і зачиняли двері перед самісіньким її носом. Дороті цього, звісно, не знала, але одного її вигляду було достатньо, щоб викликати підозри у будь-якої порядної домовласниці. Із заплямованим і подертим одягом вони ще, може, й змирилися б, але той факт, що у неї не було ніякого багажу, від самого початку прирік її на невдачу. Із самотньою дівчиною без пожитків клопоту не наберешся — це перша і найбільша мудрість лондонських домовласниць.

Близько сьомої години, коли Дороті вже ледве трималася на ногах від утоми, вона забрела у маленьке неохайне кафе білятеатру «Олд Вік» і попросила чашку чаю. Розговорившись з нею і дізнавшись, що Дороті шукає кімнату, хазяйка кафе порадила їй «звернутися до Мері, що з Веллінгс-Корт, одразу за Ламбет-Кат». «Мері», схоже, не надто перебирала пожильцями, головне, щоб платили. Узагалі-то її звали місіс Соєр, але вуличні хлопчаки кликали її Мері.

Знайти Веллінгс-Корт виявилося непросто. Спочатку йдеш по Ламбет-Кат аж до жидівської крамнички одягу «Першокласні штани», проходиш вузьким провулком і повертаєш ліворуч до ще одного провулка, такого вузького, що плечі ледь не труться об засмальцьовані стіни. На стінах якісь терплячі хлоп’ячі руки вирізали вульгарне слово, незчисленну кількість разів і так глибоко, що його вже нічим не стерти. У дальньому кінці малесенький дворик, оточений чотирма високими вузькими будинками із залізними східцями, розвернутими фасадами один до одного.

Порозпитувавши, Дороті знайшла «Мері» у підвальному закутні одного з будинків, що радше скидався на барліг. Мері виявилася непримітною старою зі страшенно рідким волоссям і настільки змарнілим обличчям, що воно більше нагадувало нарум’янений і припудрений череп. Голос її був надтріснутим і сварливим, але водночас невимовно тужливим. Вона ні про що Дороті не розпитувала, навіть не роздивилася її як слід, а просто звеліла заплатити десять шилінгів і прокректала:

— Номер двадцять дев’ять. Третій поверх. Піднімешся з чорного ходу.

Чорним ходом, вочевидь, вважалися внутрішні сходи усередині будинку. Дороті піднялася темними гвинтовими східцями, що тяглися вздовж вологих стін, наскрізь просякнутих смородом старих ганчірок, якоїсь гнилятини та помий. Коли вона дісталася третього поверху, у коридорі пролунав верескливий сміх, і з однієї з кімнат вискочили дві розпутні на вигляд дівулі, що витріщилися на Дороті. Зовсім молоденькі обличчя