BooksUkraine.com » Сучасна проза » Гумовий Київ рожевих мрій 📚 - Українською

Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

130
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Гумовий Київ рожевих мрій" автора Денис Кожухов. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 63
Перейти на сторінку:
ти обов'язково проїдеш свою зупинку, як би ти не вмощувався поближче до дверей. Але якщо ти сильно захочеш вийти, будеш волати і тупотіти ногами, то клятий трамвай демонстративно зупиниться і відверто та невимушено виригне тебе, як продукт, що не прийнявся в його череві. Якщо година-пік позаду або, не дай, Боже, ще попереду, то трамадол не такий повний, і тобі навіть може поталанити знайти там собі місце, але стара гвардія прохавана і в цьому питанні, тож вона обов'язково знає таємні маневри, щоб тебе цього законного місця позбавити. Вони дивляться тобі прямісінько в очі — їх очі при цьому відчайдушно сльозяться. Вони шкандибають, йдучи тобі назустріч, тяжко зітхають тобі на вухо, дихають у потилицю, падають на тебе, привселюдно скаржаться на те, що в них хворі ноги і голови. Від них є захист в цій, здавалось би безнадійній, ситуації — це повний мороз. Я, наприклад, вдягаю Оленчині навушники, щоб не чути їхнього отруйного шепотіння, й окуляри, щоб не бачити їхніх вологих очей. Допомагає. Особливо це стає в пригоді, коли я повертаюсь після дванадцятигодинної трудової ночі і на ногах мене тримає лише мрія про ліжечко та м'яку подушку. Я до цього трохи звик і навчився з цим досить продуктивно боротися. Олена інколи атестує мене ганчірочкою, але вона не має рації — я просто занадто добрий з людьми. Був би я ганчіркою, то лягав, а люди б витирали об мене ноги або мною натирали б підлогу, як в прямому, так і в переносному розумінні. Був би я жорстким — просто бив би усім, хто мені не подобається, пики, і мав би рацію. А так — я маневрую серед обставин, намагаючись не завдати шкоди оточуючим людям, і, звісно ж, собі.

Ми з Оленкою часто жартували з приводу транспорту. Мабуть, тому, що стикалися з його проблемами дуже часто.

Ми сиділи на кухні і ліпили з попільнички їжачка або лежали в ліжку і пестили один одного до безтями.

— Я тебе кохаю, — шепотіла вона.

— А я…, — намагався я сказати щось приємне, та вона прикладала свої пальчики до моїх пухких вуст і тим самим примушувала мене мовчати. Вона не любила, коли хтось починає розмовляти тоді, коли вона ще не висловилась повністю. А коли діло торкалось чогось амурного, взагалі скаженіла з цього приводу.

— Я тебе кохаю, бо ти красивий, розумний, і тому я тебе кохаю, що ти кохаєш мене зі взаємною віддачею.

Моє сонце і місяць — я з них нав'язала ниток, я розпустила їх для тебе. З ниток зв'яжу тобі одежу. У моїй імпровізованій галереї мод ти будеш їх одягати. У одному з них…

Вона не змогла закінчити — я її все-таки перебив. М'яко затулив долонею рота, а вказівний палець іншої руки притулив до своїх вуст. Олена вже хотіла було розтупотітись ногами, але я сказав, що хочу продовжити її розповідь, але вона буде не про мене, а про неї. Окей? Вона щось окейкнула і, насупившись, почала слухати.

— Так, може я й, як ти кажеш, красивий і розумний, але, не жіноче діло писати оди і співати коханим серенади — їхня справа слухати. Зрозумій мене вірно — я хочу лише сказати, що жінка — це більш тендітна посудина, ніж чоловік. Жінка, як хтось там колись сказав, любить вухами. То ж слухай.

…в одному з них була б ти рудою веселою осінню, в іншому, я зимовою казкою би тебе назвав, а в третьому — безтурботним червоним літечком. Четвертий же костюм, найулюбленіший, мав би вигляд проліска, що переходить плавно в аромат вишні, що квітне навесні, котра в свою чергу перероджувалась би в трель артиста-соловейка. Весна. Її вічні надії. Ти весна. Ти моя вічна весна. Я тебе теж дуже кохаю.

Оленка сопіла мені в шию і мовчала.

— Звідки це? — несподівано перервала вона мовчання.

— Колись написав для друга.

— Ти що, для друзів таке пишеш? Приховані гейські зваблення? — здивувалась вона щиро.

— Я невірно висловився. Це для подруги мого друга.

— То це вже використано? Ти мені що, несвіжий продукт підсовуєш? — образилась Оленка.

Я поспішав її переконати в зворотньому напрямку, щоб вона змінила думку, тому що це було насправді не так.

— Мій друг на той час переживав таку солодку хворобу, як кохання. Попросив зробити його дівчині приємне — написати щось красиво, а він би намалював їй картину і все це разом би подарував. Мій друг — художник. Я написав їй приблизно те, що зараз тобі прочитав з пам'яті. Адже я зараз переживаю ту саму хворобу, як і мій друг тоді. А ще справа в тому, що ти почала розповідати, і там були такі самі думки про сонце і місяць — от чому я не втерпів і втрутився, хоча прекрасно знаю, що ти не любиш, коли тебе перебивають.

— Я тебе розумію і не ображаюсь ні на те, що ти мене перебив, ні на те, що прочитане тобою вже було використано. Читають же коханим вірші Пушкіна або ще когось.

Вона притиснулась до мене міцніше і вже десь з-під ковдри прогомоніла:

— Давай спати.

— Давай, люба моя дівчинко. На добраніч, — відповів я і поцілував її в чоло.

На роботі все було нормально, якщо не враховувати те, що дві з трьох змін я працював з Микитою. Микита був задвинутим на шансоні недоумком і підпільно блатував. Йому імпонував цей жанр життя. Микита брив свою голову наголо, зробив собі татуювання у вигляді дракона і постійно ходив-мурчав. У нього була вища освіта, і тому його поставили на посаду начальника цеху. Господи, до яких же змін в людині може призвести почуття влади! Взагалі-то нами керували французи, але такі-от микитівці вважали себе окремою кастою і відігрувались за всі причинені їм французами моральні збитки на таких як я звичайних працівниках. Не те, щоб він був цілковитим тираном… Ні — це не так. Микита просто був від природи людиною брутальною, постійно матюкався, що свідчило про його невихованість, і безперервно слухав шансон. Мені й цього було занадто, щоб його не любити. Щодо музики, він був безкомпромісним.

— Мій приймач. Що хочу, те на ньому й буду вмикати, — казав він, звіріючи, що комусь не сподобався його шансончик і комусь спало на думку перемкнути радіостанцію.

Я прийняв до уваги те, що він сказав, і почав заздалегідь планувати теракт. Це було зробити нескладно, але мені потрібні були спільники, хоча б таємні. Одного разу, коли

1 ... 40 41 42 ... 63
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гумовий Київ рожевих мрій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гумовий Київ рожевих мрій"