Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Від київської комунальної кухні до провансальської комуни

Погодьтесь, Європа — це щось істотно ширше за географічне поняття. Це — місце безпроблемного існування щасливих заможних громадян, де всім добре. І дуже дивує, коли раптом доходять чутки, що і в благословенній Європі є громадяни, незадоволені своїм існуванням. Що буржуазні цінності, які багатьом громадянам пострадянського світу мисляться мало не абсолютними, комусь, навпаки видаються святенницькими та облудними. І до того не емігрантам, а корінним громадянам. У тій Європі, яка багатьом із нас увижається мало не земним раєм, люди страждають від гнітючої самоти, від низки непотрібних умовностей, від відсутності щирих почуттів, від фальшивих та бездуховних стосунків між людьми.

Гадаю, в кожного з нас, траплялося, викликала огиду буржуазність. Не буржуазія як клас, не буржуазний спосіб виробництва, не буржуазна демократія, а буржуазність як спосіб життя, як система цінностей. Коли люди, що вважають себе вільними, найвільнішими у світі, насправді є рабами своїх заощаджень, будиночків, автомобілів. Коли перейдено межу між природним прагненням достатку і тим існуванням, коли матеріальні цінності стали єдино можливими людськими цінностями. Коли гордість від досягнутого рівня породжує неприховане презирство до тих, хто цього не досяг, або в кращому випадку співчуття до тих бідолашних невдах, які не заробили на авто останньої марки. А чого варта та стіна, якою оточили себе західні інтелектуали — письменники, художники, вчені, які нібито стверджують якісь вищі цінності, а насправді просякнуті тою ж таки буржуазністю!

Що можна протиставити буржуазності та її наслідкам — самоті, святенництву, фальшивим людським стосункам, фальшивим почуттям? Ще більше усамітнитися, піти з буржуазного соціуму, шукати вихід у чомусь на кшталт розповсюджених східних релігій, чи ще в якихось царинах втечі від реальності, яка не задовольняє? Є ще один спосіб. Вкотре! незважаючи на всі катастрофи попередніх спроб, утілити в життя прекрасне гасло Свобода-Рівність-Братерство, яке, загалом, не може не приваблювати остаточно не зіпсутих буржуазністю громадян. І якщо свобода — це надзвичайно складне поняття, яке трактується дуже по-різному та абсолютно довільно, то рівність і братерство зрозуміліші. Як пише Мирослав Попович у своїй праці «Раціональність і виміри людського буття», братство «формулює тугу одинокого і відчуженого індивіда за… єдністю з іншими, що дана нам тільки в любові. Це — прагнення до найбільшої міри співчуття і співпереживання… яке об’єднувало найрізноманітніші угруповання… На кшталт цих товариств утопічна свідомість бачилавсе суспільство, організоване за принципом взаємної відданості та безпосереднього особистого спілкування. Це було суспільство, де на місце безликої держави мала прийти федерація невеличких комун».

Колись мені доводилося читати, що ізраїльські кібуци стали єдиними у світі групами, де без тоталітаристських викривлень зреалізувалося прагнення людства до братерства і рівності, де було розв’язано суперечності між працею та відпочинком, між розумовою та фізичною працею — суперечності, які тим, хто вивчав курс марксистсько-ленінської філософії, здавалися або надуманими, або взагалі, м’яко кажучи, нерозумними. Та є у світі й інші групи людей, яких поєднує вільна праця без примусу та без зарплатні. Це, наприклад, комуна Лонго Май (Longo Мaї, саме так, рідкісне у французькій мові «Ї»), що понад двадцять років існує в країнах Західної Європи і Латинської Америки. Нині до неї приєднуються і групи тих, кого приваблює такий спосіб життя, з Європи Східної.

Зародилася комуна Лонго Май 1972 року у Франції, в благодатному Провансі. Біля витоків стояли ті, кому не подобався буржуазний індивідуалізм, буржуазна родина, а також ті, хто був на той час безробітним, хто не знайшов собі місця в інфраструктурі заможної буржуазної країни. Утворилися перші сільськогосподарські ферми. Фрукти, овочі, м’ясні та молочні продукти вироблялися не лише для внутрішнього споживання, а йшли на продаж, що приносило гроші для комуни та особистих потреб комунарів. Поступово розвинулося виробництво якісних вовняних речей, на які теж є попит. Є серед комунарів жінка, що виробляє з трав, які сама збирає, ліки й косметику. Власністю комуни є туристичний комплекс, готель, банкетний зал, оренда яких також приносить гроші. Власністю комуни є радіостанція Зінзін, яку охоче слухає весь південь Франції.

У комунарів є друзі та однодумці по всій Європі: в Італії, в Австрії, в Швейцарії, в Угорщині, в Румунії, встановився контакт з лінгвістичним центром в Ужгороді. Комунари підтримують зв’язки з колегами, обмінюються продуктами, намагаються купувати якомога менше, виробляючи самі майже все потрібне для життя. В комуні нема уряду, нема керівництва, нема графіку чергувань, нема тих, хто стежить за якістю виконаної роботи. Всі працюють, ніхто не призначає, хто сьогодні йтиме в поле, хто піде до худоби, хто працюватиме на кухні. Родина в певній формі існує. Є стабільні пари, є й діти, яких возять до звичайних шкіл. Але діти дуже рано перестають «висіти» в батьків на шиї, про них дбає вся комуна, а батьки, особливо матері, можуть зайнятися улюбленою (?) працею. До речі, ніхто з дорослих дітей комунарів не схотів піти дорогою батьків. Всі вони залишають комуну, селяться десь окремо, працюють на себе за заробітну платню.

Про свою комуну розповідає Юль (це в нього і ім’я, і прізвище), один із найстаріших комунарів. Він добре обізнаний зі світовою літературою, перекладає з давньогрецької французькою, а зараз він мелодійно підспівує радіо, майстерно ведучи машину звивистими дорогами до Форкальк’є, старовинного містечка, що пам’ятає давню славу Провансу. «Це не моя машина, — пишається Юль, — У нас немає ніякої власності. І кава в моїй скромній оселі прислана з Еквадору, де теж є наші люди». Мене Юль запросив до комуни як автора виданого французькою оповідання «Київська елегія» про комунальну квартиру. Про це й поговорили в студії радіо Зінзін, що розташована в старій кам’яниці на лісистому пагорбі. «Зараз ви побачите нашу комунальну кухню», — каже мені друг і колега Юля радіожурналіст Апекс.

І от вечеря комунарів. Чорна південна ніч щедра на яскраві зорі, які освітлюють напів-відремонтовані руїни старовинної будови — пам’ять про давню велич Провансу. За великими дерев’яними столами сидить сила-силенна похмурих неголених комунарів, що їдять якусь страву з баклажанів, п’ють молоде вино. Їсти можна скільки завгодно. Тільки треба піти на кухню, нагребти великою ложкою скільки з’їси. Ніхто не подивиться скоса, якщо підеш за добавкою — баклажанів під щедрим сонцем Провансу визріває багато, і варити їх, вочевидь, нескладно. Вино в карафках хоча й ординарне, та дуже пристойне. Франція є Франція, а до того ж Південна. Поки Юль похопився налити ще у склянку сумнівної чистоти (спробуйте самі якісно перемити п’ятсот склянок!), один із комунарів,