Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

Отже, за чотири дні Вадим починає свій шлях додому. Всього чотири. Аж чотири! Я поки не знала, чи вирішимо зустрітись на вокзалі, чи чекати запрошення додому. Поки відповіді не мала, та й часу на думки ставало замало. Ми вивчали нове слово «блекаут». Перші рази були не тривалі, та працювати з дому ставало все складніше і причин для того було чимало. Разом із світлом вимикалось опалення, а зігрітися чаєм не маючи ні води ні газу було неможливо. Ще тільки осінь і, на щастя, вона доволі тепла, та будинки вистигали швидко. І якщо мені в своїй квартирі було ще доволі прийнятно, то Тамілка з малими вже бухикали і розмірковували, що робити далі, бо жити в бані чи на літній кухні, де була можливість розвести вогонь – варіанти не реалістичні. На щастя, батьки в старій забудові таких проблем не мали. Світла не було як у всіх, та до третього поверху вода піднімалась і опалення працювало стабільно. Першими до них переїхала невістка з дітьми, а я хоч ще і трималась, та розуміла, що буду наступною.

Вадим повернувся додому тихо, про зустріч не домовились, сказав, що потребує трохи часу на адаптацію. Оскільки відтепер всі свої справи потрібно було вписати в графіки електропостачання, ми повернулись із ним до спілкування в текстовому форматі. Йшли дні, повідомлень ставало все менше, вони ставали все більш куцими. Я не розуміла, що відбувається та напряму не питала, а Вадим все тримався за свою «адаптацію». Все частіше на згадку спадали ті губи, за якими ховалась його гостя, та думати чи дійсно вона досі непрохана - не хотілось.

В листопаді настав той день, коли я не витримала і переїхала в наш сімейний пункт незламності. Кімнат наче вистачило, та вже майже дорослому Матвію, з мамою і сестрою в кімнаті було дискомфортно, але в третю кімнату, яку він займав до того – заселилась я. Я ще так-сяк примудрялась узгоджувати свої онлайн-заняття, та коли мобільний інтернет почав «хромати» все стало занадто складно. Зате вечори в сімейнім колі, під світло ліхтариків і неспішні розмови, були дуже теплі та затишні. Іноді ми збирались всі разом, іноді меншими групами. Частіше за все ми вдвох з татом чаювали – Таміла навіть в темряві знаходила чим бути невдоволеною і шпиняла малих, а мама читала у себе в кімнаті. Якось прохопилась батьку, про одну пригоду за часів наших з Яною мандрів. Слово за словом – виклала майже все.

–Так от ти де була? Дарина, ну що ж це таке? Ти полишила все своє нормальне життя заради нічого?!

– Не треба так, тату. Я отримала безцінний досвід і не шкодую ані хвилини про своє рішення.

– За цей час ти могла вже солідну кар’єру збудувати! - він не розумів мене ані трохи і споглядав як на божевільну. – Кинула все: дім, роботу, чоловіка. Я від тебе такого не чекав. Сергій, до речі нічим тобі не дорікнув, хоча тепер, коли знаю правду про твою витівку – він має на це право.

– Не має. Його присутність в моєму житті була однією з основних причин мого від’їзду.

– В якому сенсі?

Частину правди вже розбовкала, та всю достоту сказати не була готова.

– Ми одне для одного стали тягарем, але вперто не хотіли це визнати. Хтось мав бути рішучим.

– Ти його образила. Хіба втеча це було вірне рішення?

– Так, - рішуче відрубала я. – А ти мені краще скажи про його образи. Звідки такі здогадки?

– Це не здогадки, якось раз він навідувався до мене на роботу.

– І що, знову протекції твоєї потребує? – я відчувала первісну лють. – Чи приходив на мене пожалітися аби ти його утішів?

– Не треба дурниць, Дара. Ми не могли жодного разу про тебе не згадати, хіба не зрозуміло? Та він гідно сприйняв твій вибрик. Він навіть твоєї версії дотримується – не ужилися і крапка. Шкода мені його. І на роботі досі все не так, як хотілося б. Та я все ще сподіваюсь на його успіх – він головастий, тямущий, вдача має йому посміхнутись.

Я не стала розчаровувати батька, зрештою, ця історія була для мене принизливою, а для батька стала б шокуючою. І я зовсім не хотіла, щоб про неї дізнався мій брат – він йому того не спустить. Востаннє я бачила Костіка давно, ще навесні, тож сподівалася, що незабаром йому дадуть передишку, але однозначно не хочу, щоб свою відпустку він почав із розбірок з Сергієм. Хай би краще зайнявся перевихованням своєї коханої, якщо чесно. Вона не звикла не бути господинею, тому вирішила стати нею і тут. Малий генерал стрімко перетворювався на диктатора. Дітям до того було не звикати, я її в основному ігнорувала через брак вільного часу, а батьки стали обережно уникати спілкування. Може все б і нічого, та дивитись, як вони у власній оселі зайвий раз з кімнати не виходять - це був повний абсурд, який треба було спинити. Я, тим часом, вже стабільно мала поганий настрій, тому до розбірок лишалась сама волосина мого терпіння. І довго вона не протрималась. Я щойно закінчила заняття, коли вчергове почула її гучний голос з кухні. Я навіть не збиралась занурюватись в суть справи, коли побачила, що таким тоном вона розмовляє з мамою. Змотана незручними графіками, розчарована повним ігнором Вадима і роздратована останніми новинами про Сергія, я просто вибухнула.

– Не знаю, чого ти волаєш, та і знати не хочу. Але зараз, Таміла – ми поговоримо. І без жартів, - рявкнула я.

– Що? – недовірливо перепитала вона з подивом дивлячись не мене знизу вгору.

– Слухай уважно. Колись давно, одна жінка, яку я вважала доволі розумною, сказала, мудрі слова, ніби мене діти брата за пластилін мають.