Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Так, Дем’яне.
Нещиро посміхнувшись, я відпустив хлопця, кидаючи останній злий погляд на нього. Але, власне кажучи, я навіть уявити не міг, що, повернувшись, зустрінусь з цими шоколадними очима дівчини. Вона стояла там, здивовано дивлячись на мене, і хоча, напевно, намагалася це приховати, я вловив той вираз її обличчя. Її погляд був комбінацією допитливості, здивування та, можливо, трішки захоплення. Ніби вона усе зрозуміла, всю цю ситуацію.
Ми обмінялися швидкими поглядами, ніби в цьому моменті між нами сталося щось невидиме і незвичайне. Я знову згадав той момент, коли вона була так близько до мене, коли я відчував її тіло і так сильно хотів відчути її губи. І здається, Лія також думала про це. Вона тихо, але тяжко видихнула, повернувши голову до вікна, ніби намагалась втекти від своїх думок. Можливо, хоча б їй це вдасться.
- Хлопці, що тут сталось? Дем’ян? Захар? – вкотре перепитав Ігнатович, уважно обдивляючись нас.
- Все добре, Максиме Ігнатовичу. Не хвилюйтесь, - швидко сказав Захар, посміхаючись.
- Так, не хвилюйтесь, - підтримав я.
- Ох хлопці.., - старий тяжко та роздратовано видихнув, хитаючи головою.
- Тато, я вже буду їхати. У мене справи ще, - я вкотре перевів погляд на Амелію. Вона вже обіймала свого тата, а він щось говорив їй на вухо, від чого вона посміхнулась. Можливо, вони нарешті помиряться? – Ходімо, Дем’яне.
Я кивнув Ігнатовичу на прощання та покрокував за дівчиною. Вона швидким кроком вийшла на вулицю та підняла свою голову до неба.
- Щось сталось? – тихо запитав я, намагаючись не перебивати цей момент.
- Ні, - вона посміхнулась та повільно глянула на мене. – Мені потрібно в книгарню.
- Гаразд.
Мовчки сиджу на дивані, спостерігаючи, як Амелія переглядає полиці з книгами, обираючи собі наступний літературний шедевр. І я зловив себе на думці, я навіть і не знаю, що саме Лія любить читати..
Ситуація виглядає невтішно. Усі члени персоналу та сама білявка несамовито бігають від одного стенду до іншого, як мурашки, що шукають невловимий "скарб". Можливо, це щось важливе, або просто важко замінити прочитану книгу, знайшовши щось максимально схоже на неї. Тому я вирішую зробити паузу у власних роздумах і вглядітися в новинки на полицях.
Останнім часом читання для мене стало складнішим завданням, ніж раніше. Хоча я переглядаю сторінки, слова, наче вода, стікають, не залишаючи сліду в моїй пам'яті. Можливо, це мало відбутися з часом, а, можливо, серце не так зараз занурене в книги, як колись.
- Я вже обрала, - я повільно підняв голову до дівчини, відволікаючись від якоїсь дивної книги про коней. – Ти хочеш залишитись ще тут?
Я заперечно похитав головою та піднявся з дивану.
- Ти сам не свій, Дем’яне..
І я не знав, що відповісти. Авжеж, я сам не свій, коли ось-ось зраджу усім своїм принципам та правилам.
Я тяжко видихнув, стискаючи свою щелепу.
- Все добре, Лія. Ходімо? – я натягнув посмішку, намагаючись виглядати якомога щирим. Хоч, я і був такий з нею. Але я вдало брехав зараз.
Ми вийшли на вулицю. В ніс знову вдарив свіжий солоний аромат. Сподіваюсь, дощу не буде. Хоча кого я дурю, якщо небо все чорніше.
- Вибачте, ви не знаєте, яка година зараз? – запитала старенька бабуся, яка йшла нам зустріч. Колись мама сказала мені, що якщо незнайома жінка без повода запитує у тебе, яка година – це не добре. Краще мовчки пройти. Авжеж, я не був фанатиком, який вірить у всі прикмети. Проте інколи ставало дивно.
- Тринадцята сорок три, - швидко відповіла Амелія. Я обережно повернув голову у її бік. Дівчина посміхалась, щиро. – Вам потрібна допомога?
- Ох, доню, - протягнула старенька. Вона також посміхнулась, утім я не знав, що саме свідчить ця посмішка. – Якісь хлопці поцупили мою сумку. Я всього на хвилину відвернулась подивитися за яку ціну будуть персики, а вони бац, нізвідки, і швидко втекли.
Я прискіпливо оглянув бабусю. На вигляд їй було близько вісімдесяти. Її обличчя було покрите в безліч зморшок, як і все тіло. Інколи таких жінок використовують шахраї. І її слова були схожими на безліч таких же історій.
- Зателефонуйте в поліцію, - сказав я, продовжуючи дивитися в очі жінці. – Вони допоможуть. Ходімо, Ліє.
Я швидко знайшов руку дівчини, проте вона змахнула, не даючи взяти себе. Я вкотре повернувся до неї, піднявши брови.
- А що я їм скажу? Я навіть не бачила тих хлопців, - бабуся тяжко зітхнула, а потім дістала з кишені вже схоже стареньку хустинку. – Там були усі мої гроші, телефон, мій зошит з рецептами та ліки. Боже..
Її голос затремтів. Вона виглядала так, ніби її дійсно пограбували. Або вона була вдалою акторкою.
- Ми вам допоможемо. Так, Дем’яне? – Лія штовхнула мене рукою та прочистила горло. – Так?
- Так! Так! – роздратовано сказав я. Хто я, власне такий, щоб не програти цій дівчині знову? – Ходімо, бабусю. Я допоможу вам знайти вашу сумку.
Я вказав на авто, але була маленька проблема. Це спорткар і в ньому місце лише для двох.
- Гаразд, перейдіть дорогу. Там парк і лавки є. Я зателефоную зараз в поліцію і ми швидко знайдемо вашу сумку, пані, - сказав я, видихаючи.
- Дякую дітки, дуже дякую вам!
Амелія взяла бабусю під руку, і вони повільним темпом пішли до парку, розмовляючи про щось. Авжеж, я зателефоную зараз у поліцію, але навряд чи це допоможе знайти сумку жінки. Хлопці давно могли дістати гаманець, а саму сумку викинути десь по дорозі. Шанси були занадто малі, якщо вони взагалі були.
- На жаль, але ми дійсно не знайдемо сумку, - один з поліцейських розвів руки в сторони, сумно посміхаючись.Мої очі знайшли Амелію, яка мовчки сиділа на лавці, обіймаючи бабусю, що плакала. – Останнім часом розвелося дуже багато шахраїв та таких покидьків. Ми вже маємо шосте звернення за день.
- Тоді чому ви взагалі нічого не робите, щоб цього не було? – запитав я, роздратовано повернувшись до чоловіка.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір», після закриття браузера.