Читати книгу - "Лише секунда"

Передчуття цікавої зустрічі додало мені енергії, і я з потроєною силою взявся за вирішення робочих пи­тань, так що час до обіду пролетів непомітно. Вона передзвонила близько двох.

— Не хочу підходити до офісу. Так почнеш у розмову з одним, потім із іншим... Зможеш підійти? — Вона назвала мені адресу місця, яке було за п’ять хвилин ходи від роботи.

— Виходжу, — коротко відповів я і поклав слухавку.

Коли я увійшов у кав’ярню, мене вже чекала моя чашка кави, яку поставили на вільне місце за столом.

Марина підвелася, посміхнулася своїми дивними ямочками і злегка притулилася своєю щокою до моєї. Потім вказала на каву, зробила паузу, подивилася мені у вічі і промовила:

— Знаєш, Андрію, якось я почула цю історію, і навіть не знаю, чи правдива вона. Щось у ній мене зачепило до глибини душі, і я все перебирала в пам’яті деталі й думала, що якби переповісти її комусь, то, може, й зрозумію. І після твоєї снігуроньки мені захотілося розказати це тобі.

— Так, мені дуже приємно, — сказав я, відчуваючи себе ніяково і не знаходячи слів для належної реакції.

Марина неначе вагалась і не знала, з чого почати, потім посміхнулася, махнула рукою, одним ковтком випила каву, попросила в офіціанта повторити для нас обох.

Холод

Його звали Володимир, а його дружину — Оля. Їхні стосунки були тим рідкісним випадком, коли, розпо­чавшись підлітковою любов’ю, сповненою яскравими божевільними і бездумними барвами, вони несподівано витримали випробування часом.

Володимир та Оля росли в одному дворі і ходили в одну школу. Він був старший за неї на два роки. Серйозний, спокійний, ґрунтовний. Вона кокетливо всміхалась і кліпала довгими віями.

Він любив цілувати куточки її очей. Вона обвивала його широке тіло тонкими руками.

Він дочекався, поки вона закінчить університет, і вони одружилися. Дата весілля — 30 грудня — випала саме на день їхнього першого поцілунку, рівно вісім років потому. Для них це завжди було найголовнішим святом. Днем Першого Поцілунку.

Свідками на весіллі були найкращий друг Володі Ми­хай­ло та подруга Олі Іра, брюнетка з великими зеленими очима. Коли напідпитку гості закричали: «Свідкам гірко!» — Іра зніяковіла і зашарілася, а Михайло голосно засміявся, звівся на ноги і вп’явся в її м’які губи своїми. Коли він відірвався, посмішка зійшла з його обличчя, він збентежено заточився і сів.

Через півтора роки Михайло з Ірою одружилися. Їхній перший поцілунок припав на ту ж дату, що і у Володі з Олею.

Михайлова робота хірургом не дозволяла їм прово­дити разом багато часу. Він старанно працював, брався за складні операції, швидко став відомим і почав за­робляти пристойні суми грошей. Іра пишалася ним і його професією, захоплено дивилася на нього своїми величезними очима. Проте у відповідь не отримувала того ж. Михайло часто бував неврівноважений, кричав на неї, гримав дверима, йшов, не ночував удома чи то у справах роботи, чи просто так. Додому повертався добряче напідпитку, лягав поруч із нею на ліжко і лежав нерухомо, втупившись у стінку.

Через три роки спільного життя Михайло подав документи на розлучення. Іра гірко плакала і намагалася з’ясувати, що не так, але він відрізав, що не любить її, і вона замовкла. Зібрала свої речі і повернулася до батьків.

Розлучення друзів прикро і глибоко вразило Володю і Олю. Вони тепер часто говорили про долю і про те, що їхні пари мали б завжди бути разом. Дивилися одне одному в очі і клялися, що з ними такого не станеться. Горнулися одне до одного в обіймах і шепотіли: «Ми завжди будемо разом».

Та лікарі повідомили Олі, що вона не спроможна мати дітей, і їхній життєвий план, намальований на багато років уперед, зруйнувався. Потрібно було вигадувати новий, але той старий, який пішов із реальності, який став казкою, був настільки кращим будь-якого нового, що на очі наверталися сльози.

Вона гнівалася на нього за його підтримку і співчуття, він із часом почав злитися на обставини і заодно на неї. Доля зняла свою маску і злостиво посміхалася.

Оля вирішила, що для порятунку їхнього шлюбу потрібне випробування, яке їх об’єднає. Божевільна навіжена ідея.

Вони іноді їздили в гори, і от вона запропонувала піти до старої польської обсерваторії на горі Піп Іван. Піднятися туди 30 грудня. У день першого поцілунку. Через п’ятнадцять років.

— Ми будемо стояти на висоті дві тисячі метрів, хо­лодний вітер обпікатиме нас. І це буде Другий Поці­лунок. Наш другий шанс.

«Яке шаленство, — подумав він. — Це нерозумно і небезпечно. Гори взимку — це непередбачуваність і жорстокість природи. Це випробування для спортсменів, а не звичайних людей. Та нас і не пустить туди ніхто».

Проте його очі загорілися, і в них знову з’явилася та сама іскра, яка, здавалося, вже зникла назавжди.

— Так, — відповів він.

Вони готувалися два місяці. Гартували свої тіла, під­вищуючи фізичні навантаження, збирали спорядження для ночівлі в зимових горах, захоплено дивилися одне на одного.

— Ти боїшся? — питав Володя.

— Так, — відповідала Оля.

— Моя маленька, — ніжно говорив він.

Вона тонула в його обіймах, її волосся ковзало по його грудях, він хрипко стогнав, вона вигиналася, він проводив пальцями по випнутих ребрах.

У якісь моменти йому хотілося відмовитися від їхньої ідеї, але він розумів, що шляху назад вже немає. Він бачив її божевільний погляд, її тремтливі губи і розумів, що вимовити таке означало б убити все, що є між ними.

Двадцять восьмого грудня вранці вони зійшли на перон вокзалу в Івано-Франківську. Повз них проходили якісь люди. Компанії приїхали переважно, щоб покататися на лижах, попаритися в лазні і відсвяткувати Новий рік.

Вони доїхали до Ворохти, а там знайшли чоловіка з «уазиком», з яким домовилися заздалегідь.

— Навіщо вам туди пертися зараз? — кивав він із докором. — Я вас зареєструю в рятувальній службі, — попередив, прощаючись.

Він відвіз їх у селище Буркут, де залишив у свого знайомого на ніч.

Вранці двадцять дев’ятого грудня вони розпочали своє сходження на вершину Піп Іван. День був ясний і морозний.

Спершу здавалося, що сходження буде відносно легким. Сніг весело скрипів під ногами, рух дарував відчуття тепла. Та згодом прийшла втома. Важке дихання і біль в ногах. Вітер заважав нормально дихати. Дзвін у голові не давав думати. Слабкість