Читати книгу - "Крок до кінця зими , Anna Alice "

— Всіх сусідів на вуха поставив! — чується з коридору.

— Навіщо врубив саме Валентина Стрикала? Ти хоч розумієш, що накоїв? Засипав мої рани сіллю і все таке! Ну навіщо!

— Для балансу Всесвіту.

Під супровід загального гомону в кухню закочується Саня, власник  чудового прізвиська «Чубка», з дивовижним туристичним рюкзаком за плечима і мініколонкою в руках, яку днями Ліна забула в нього вдома.

— Далеко зібрався? — здивовано присвиснувши, цікавлюсь я.

— На захід. І тобі раджу, — відповідає Чубка, мовби ігноруючи прилиплих диваків, що обсипають його прокльонами з ніг до голови.

— Ти такий цілеспрямований та безпорадний, — неймовірним зусиллям волі я все ж таки припиняю сеанс розгляду синьої махини, що іменується наплічником.

— Як тобі не соромно? — видає Ліна.

— У своєму житті я коїв багато хурми, але чого б це мені має бути соромно? — Чубка незграбно обертається, мало не зносячи все зі столу.

— Ти вже забув, що було у вівторок, так? — вона спопеляє Чубку поглядом. — Уляно, не наливай йому коли! Ця кола не для тебе, зрозумів?

— А для кого, цікаво? Для Жені Яновича?

— Для того, хто тримає своє слово!

— Взагалі-то того дня ви самі вдерлися до моєї квартири.

— Ми не вдиралися, нас Денис впустив.

— Ось малому і заявляй, — відмахується Чубка.

В пам'ять врізаються події вівторка: я, Ліна та її геніальний план. Нас справді впустив молодший брат, який хіхікав,  і наступні декілька годин ми проводили за переглядом захватного мультика «Рафік, Толік і Додік», поки на порозі кімнати не постав  хазяйновитий Чубка зі шваброю та відром у руках. Того дня я вперше побувала у парубоцькій квартирі — Чубка живе з братом і татом.

— Нудний ти.

— Я хоча б не матюкаюся, не п'ю і не курю. — Чубка гидливо коситься на заставлену пляшками стільницю.

— А як ти розважаєшся?

— Вчуся.

Ми дружно дивуємося від його гордої заяви.

— Але шкода, звісно, що якщо я отримую добрі оцінки в школі, це не означає, що в мене монополія і на інші сумнівні успіхи в житті.

— Що у навчанні прикольного? — скептично продовжує Ліна.

— Це дуже цікаво. Наука має відповіді на всі запитання.

— І як твоя наука пояснює появу веселки у небі?

— Дифракція світла через вологу в атмосфері.

— У якому сумному світі ти живеш, — пирхає Ліна і підставляє барменові Уляні свій спорожнілий кухоль.

Незабаром, коли три тарілочки із закусками порожніють, Уляна з Ліною вирушають на блаженний перекур, а ми зі Спартаком випроводжаємо Чубку, що ледве потрапляє у двері з його переносним будинком на лямках, з квартири.

— Якби ми потрапили на безлюдний острів, нашим головним стовідсотково став би він.

— Готовий посперечатися, що у його багажнику навіть казанок знайдеться.

— Що там казанок — спальників на ціле село.

Хіхікаючи, ми нарешті повертаємося назад до кухні-студії. Я втомлено падаю в обійми дивану й Уляна, що вже сидить поруч, тягне мене на себе.

— Тут лягавий! — награно здаючись, я підіймаю долоні вгору.

Її незворушна фізіономія анітрохи не змінюється.

— Несмішно.

— А так? — я торкаюся пальцями її ребер крізь тканину футболки.

— Я не боюся лоскоту.

— Спроба розсмішити  провалена, — зітхаю я, відкидаючись назад на подушки. — Слухай, Уляно, якщо раптом станеш копом, назвеш ураган на честь мене?

— Ок.

— Серйозно?

— Залізно.

Я великодушно замовкаю, задоволена такою відповіддю. Миттєво мій буденний душевний стан перериває дзвінок мобільного телефона. Голос з динаміка ясно дає зрозуміти, що мені варто якнайшвидше валити додому, інакше я змушена буду зіткнутися зі всепереможною міццю лютого маминого погляду. Ліна, оцінивши стан справ, носиться з кімнати в кімнату в пошуках свого рожевого худі, а вслід за нею чимчикує Спартак, що сміється зі своїх же дурних жартів.

Я вже збираюся піднятися слідом за ними, але мене зупиняє рука, що несподівано лягає на моє коліно.

— Ти чого? — зустрівшись  з Уляною поглядами, краєм вуха вловлюю, як за вікном знову лунає несамовитий крик сирени.

Серце в грудях оступається.

— Як потрібно правильно робити?

— Просто обіймайся вустами, — вона наближається до мого обличчя і наполегливо торкається моїх вуст своїми.

Крапельки рому змішуються з гіркуватим присмаком кави, що залишився після цигарок «Chapman». І все замовкає, і все зникає.

Уляна кидає голову на моє плече, намагаючись відновитизбите дихання. У той же момент тілом проходить тремтіння. Вона кусає мене.

— Гей.

— Хочу тебе з'їсти.

— Ти слиниш свою ж футболку, — важко дихаючи, ввічливо нагадую я.

Мінятися одягом для нас вже стало звичкою.

— То ти ж сам сказав, — наближається голос Ліни, що знову щось завзято доводить Спартаку, і це змушує мене різко здригнутися,  і мало не впавши з дивана, відсахнутися від Уляни.

— Це давно було.

— Ти розумом зрушив? Вчора. Це було вчора. Боже… Бідолаха безпам'ятний. — вона відмахується рукою, мовляв, «ти невиправний». — Ну, що ви?

— Йдемо, — невимовно щаслива, я киваю і з надмірною старанністю розправляю складочки на бавовняній тканині футболки.

Уляна спокійно спостерігає за мною з ледь помітною усмішкою.

— У мене хоча б брекети не свистять, коли я дихаю, — не вгамовується Спартак.

— Ну, а я хоча б не взяла свої мізки у магазині «все по гривні».

— А я…

— Під будинком танки, — перериває їхню захоплюючу бесіду Уляна.

— Танки?

— Справжні танки, — вже прилипши щокою до шибки, відгукується той. — То що, по підвалах та в Доту?

— Так, давай.

— Ходімо.

— Я на мід.

Ліна проводить нас до ліфта, де ми спішно прощаємось. Спартак теж вирушає у подорож між поверхами, але дуже скоро нас залишає — табло змінює число десять на цифру п'ять. Кумедно згадувати, як у цій самій залізній кабіні минулого року наша ватага недооцінених суспільством геніїв відчайдушно намагалася вирушити в астрал. До речі, місію було з ганьбою провалено.