Читати книгу - "Подорож собаки"

– Він такий милий. Що це за порода?

– Чорик – наполовину чихуахуа, наполовину йорик. Принаймні це найкраще припущення. Ого, мені подобається, що ти зробив із цією квартирою!

Трент розсміявся й опустив мене. Він жив у найкращому будинку всіх часів: ніде не було жодного предмета меблів. Можна було гасати кругами без жодних перешкод.

– Мені дещо виготовляють на замовлення, – сказав Трент. – Відкоркувати вина? Боже, як чудово бачити тебе!

Я досліджував будинок, доки вони із Сі Джей сиділи й розмовляли. Тут було ще дві кімнати, однаково порожні. Я впіймав себе на тому, що шукаю запах Роккі, але його тут і сліду не було. Певно, мого брата більше немає в живих. Я гадав, чому Трент не завів нового собаку: хіба людям не потрібні собаки?

– То як нова робота? – спитала Сі Джей.

– Чудова фірма. Я робив із ними спільні фінансові проекти, ще коли був у Сан-Франциско, тож я там на своєму місці. А в тебе як, як твоє акторство?

– Була на кількох майстер-класах. Мені подобається. Є щось у тому, щоб бути на сцені, коли всі прислухаються до тебе, сміються над твоїми репліками, аплодують… це найдивовижніше.

– Як дивно, що дитина Ґлорії хоче виступати на сцені, щоб люди звертали на неї увагу, – сказав Трент. – Хто міг таке передбачити?

– І як цікаво, що інвестиційний банкір хоче влаштувати мені безкоштовний сеанс психотерапії.

Трент розсміявся. Звук був точнісінько такий, як я пам’ятав.

– Твоя правда. Вибач. Я й сам відвідував цю терапію: коли живеш у Каліфорнії, це просто обов’язково. Утім, у дечому вона допомогла.

– Мені шкода через Роккі.

Почувши ім’я мого брата, я зробив паузу й на мить глянув на них, перш ніж повернутися до своєї розвідки.

– Так. Роккі. Такий хороший собака. Шлункова колька – ветеринар каже, це частенько трапляється і в більших собак.

Я відчув сум Трента, перебіг через кімнату й застрибнув йому на коліна. Трент упіймав мене й поцілував у голову.

– То звідки в тебе Макс?

– Моя квартира зовсім поряд із тим місцем у Центральному парку, де роздають собак.

– Постривай, ти живеш біля парку? Певно, твоє акторство йде дуже добре.

– Та ні. Тобто так, я живу в шикарному місці, тільки доглядаю за будинком і собакою того хлопця, Баррі. Він менеджер якогось боксера, що тренується для бою в Африці.

– Цей цуцик – найгарніший малюк у світі, – сказав Трент.

– Знаю, хіба ж ні? Ти йому точно сподобався.

– Гей, замовмо їжу. Почуваюся голодним від самого лише погляду на тебе.

– І як це розуміти? – різко спитала Сі Джей.

Я зістрибнув із Трентових колін і підійшов до неї.

– Ти така худа, Сі Джей.

– Я актриса, алло.

– Так, але…

– Облиш це, Тренте.

Він зітхнув.

– Колись ми довіряли одне одному, – сказав він за мить.

– У мене все під контролем. Це все, що тобі треба знати.

– Ти лише от настільки підпускаєш мене до себе – і не ближче, Сі Джей.

– Знову терапія?

– Ну ж бо. Я сумую за тобою. Скучив за нашими розмовами.

– Я теж, – тихо мовила Сі Джей. – Але є певні речі, яких я не хочу обговорювати ні з ким.

Хвилину вони мовчали. Я поклав лапи на коліна Сі Джей, і вона підняла мене й поцілувала в ніс. Я помахав хвостом.

Після нової розмови увійшов чоловік і приніс пакети їжі. Ми сиділи разом на підлозі, і вони їли з пакетів і пригощали мене крихітними шматочками курчати, які я ковтав, і овочів, які я випльовував.

– Як її звати? – якоїсь миті спитала Сі Джей.

– Лізл.

– Постривай, Лізл? Ти зустрічаєшся з донькою фон Траппа? – розсміялася Сі Джей.

– Вона німкеня. Тобто вона мешкає в Трібеці, але приїхала з Європи, коли їй було дев’ять.

– У Трібеці? Ого. То ти приїздив до Нью-Йорка, а мені не телефонував?

– Було трохи, – визнав Трент.

– Ну, все. Максе, фас. Хапай за горло.

Я почув своє ім’я, але не зрозумів, що маю робити. Сі Джей жестом вказала на Трента, тож я задріботів до нього, він нахилився, і я лизнув його в обличчя. Обоє розсміялися.

Коли ми йшли, Трент і Сі Джей довгий час стояли у дверях обійнявшись, і любов між ними струменіла. Ось тоді я й збагнув: найкраще для Сі Джей було б, якби ми залишили Кросівку й Дюка в минулому й перебралися жити сюди, до веселої квартири без меблів, де вони з Трентом могли б любити одне одного. Сі Джей потрібна пара, як Ітанові була потрібна Ганна, а Трентові – собака.

Однак якби двоє інших тварин оселилися з нами, довелось би щонайменше канапу купити, аби Кросівка мала де сховатися.

– Я дуже, дуже радий зустріти тебе, – казав Трент.

– Я теж.

– Гаразд, тепер, коли я переїхав сюди, будемо робити це постійно. Обіцяю.

– Справді? Сидіти на підлозі й вечеряти?

– Може, ми могли б зібратися вчотирьох. Тобто з Лізл і Ґреґом.

– Звісно, – сказала Сі Джей.

Трент відступив, дивлячись на неї.

– Що?

– Нічого. Просто… Ґреґ не… його родинна ситуація поки не розв’язана остаточно.

– Ти мене розігруєш? – голосно спитав Трент.

– Припини це.

– Ти ж не можеш серйозно казати…

Сі Джей прикрила йому рота рукою.

– Не треба. Усе було так добре. Будь ласка. Будь ласка? Я знаю, що ти дбаєш про мене, Тренте. Але твого осуду я не витримаю.

– Я ніколи не судив тебе, Сі Джей.

– Ну, а відчуття саме таке.

– Гаразд, – сказав Трент. – Гаразд.

Сі Джей трохи посмутніла. Ми вдвох вийшли з квартири й повернулися додому.

Я сподівався, що після того ми щодня зустрічатимемо Трента. А от випадку з Бівісом наступного дня я точно не очікував.

Розділ 22

Ми всі були в собачому парку, як завжди. Дюк і Саллі закінчили обнюхувати великого білого собаку на прізвисько Принеси-М’яч-Тоні. Принеси-М’яч-Тоні з більшим інтересом намагався видертися на спину Саллі, ніж звертав увагу на свого господаря. Я намагався залучити до гри песика мого зросту, дуже схожого на мою матір, з такою ж мордою й того ж забарвлення, і нарешті вмовив його погнатися за мною – і, звісно, примчав Бівіс і загарчав, шкірячись і притискаючи вуха. Мій партнер у грі раптово скулився й ухилився від агресії, я ж розвернувся й рявкнув на Бівіса, даючи йому знати, що він зайшов надто далеко. Замість відступити, Бівіс кинувся просто на мене.

Я чув, як Сі Джей кричить: «Ні!» – але Бівіс здійнявся на задні лапи, і я взяв із нього приклад. Його зуби дряпнули мене, намагаючись поранити. Я куснув у відповідь, упіймавши зубами зморшку його шкіри, а тоді з’явилася моя дівчинка й ногами намагалася розігнати нас.

– Ні! – знову скрикнула Сі Джей.

Вона підхопила мене на руки, а я продовжував гарчати й клацати зубами, доки Бівіс намагався дістати мене. Сі Джей відвернулася, затуляючи мене від нього своїм тілом.

– Припини це, Бівісе! Ні, Максе, ні!

А тоді на допомогу прийшов Дюк, відгукнувшись на тривогу в голосі Сі Джей. Він точно не розумів, що діється, але його вигляд змусив Бівіса позадкувати.

– О Максе, твоє вухо, – сказала Сі Джей.

Я відчував її тривогу й відчай і не зводив пильних очей із Бівіса, який неспокійно кружляв навколо. Коли ж почув запах крові, то не одразу зрозумів, що вона моя, але мене обпекло болем, коли Сі Джей накрила моє вухо рукою.