Читати книгу - "Примхлива мрія, Agrafena"

Поки я зачаровано спостерігала за величним видовищем, яке розгорталося переді мною, Пашка підійшов і сказав:

– Віко, візьми мене за руку, інакше захисний контур тебе не пропустить.

Машинально поклала пальці в його широко розкриту долоню, яка миттєво стиснулася, міцно захопивши мою руку. Не було часу звертати увагу, адже в цей момент велетенські дерева, скриплячи і хрускаючи гілками, почали повільно випрямлятися.

Неймовірно! Скільки житиму, такого видовища не забуду. Але, як виявилося, це ще не кінець вистави – найближчі зелені сторожі почали обертатися навколо своєї осі і встали напівобертом. Декілька дерев за ними розсунулися, відкриваючи шлях. Оце захист! Цікаво, чи ці лісові стражі горять?

– Ні.

– Що? – не зрозуміла я. Потім тільки збагнула, що сказала це вголос.

– Вони не горять, – губи Пашки ледь здригнулися в натяку на посмішку. Невже він нарешті трохи відтанув?

– Павле, – невпевнено почала я.

– Що, люба?

О! Прогрес очевидний.

 – Можливо, ти помиляєшся, і я зовсім не маю жодного стосунку до перевертнів?

Скептично піднята брова блондина без слів дала зрозуміти, що моє питання вважається щонайменше дивним, якщо не сказати дурнуватим.

– Ні, ну справді, чи міг ти помилитися?

– Не міг, на жаль. Ти – дочка Веріде.

– І що з цього? Можливо, вона звичайна людина і навіть не підозрює, що існують інші форми життя? 

– Віка, – зітхнув Павло, злегка потягнувши мене по дорозі, – я розумію твоє бажання заперечувати те, що важко зрозуміти, але тут довірся мені – я знаю, про що говорю. 

– Краще б не знав, – сумно відповіла я і замовкла. 

У мене почала боліти голова, що не дивно при таких психологічних навантаженнях на мій бідний, беззахисний мозок. 

З мого горла вирвався мимовільний стогін. Я зупинилася і потерла пальцями скроню. 

– Хто я насправді? 

– У якому сенсі – хто? 

– Ну, крім того, що людина? 

– Ну, ти даєш, Вікторіє! Могла б здогадатися, що ми з Веріде з одного клану. 

– Так я... – ледь не впала від спогаду, як я тікала від величезного, розміром з однорічне теля, вовка з блискучими іклами. 

Твою ж маму! Точніше, мамо, твою ж магнолію! Як таке можливо? За майже два десятки років я жодного разу не відчула чогось незвичайного. Навіть підозри не виникало, що я не така, як усі. І завити інколи на місяць бажання не було. Щось тут явно не так. 

Не встигла я поставити наступне запитання, як знову пролунали клацання та дзвінок, які сповіщали, що черговий кандидат на поєдинок бажає поговорити з Аполлінарієм.

Як тільки Пашка, що знову спохмурнів, провів рукою над гладкою поверхнею, з освітленої пластини пролунав глибокий, приємний голос:

– Нарідіс, вітаю з прибуттям.

– Вітаю, Зейлі.

– Нам потрібно поговорити, – сказав невидимий співрозмовник. – Зараз я перебуваю в Андаринській пустці на переговорах, повернуся приблизно за годину. Чекаю вас у себе.

Тон не наказовий, голос не командирський, а мій чоловік, майже скрегочучи зубами від злості, смиренно відповідає:

– Добре, я буду.

– Ти не зрозумів, хлопче. Я сказав, що чекаю ВАС.

Ось тут вже почувся скрегіт зубів.

– Повторити? – невблаганно продовжив голос із “телефону”.

– Я все зроблю.

– Сподіваюся на це.

Перемовник блимнув на прощання і згас.

– Ходімо, – міцніше стиснувши мою руку, блондин повів мене далі.

Прохід через захисний бар'єр я відчула всім своїм тілом, начебто проштовхалася крізь щільну товщу води, причому Павло не відпускав мою руку ні на мить. Але коли перешкода була подолана, і сторожові дерева знову закрили кордон, я просто ахнула.

Ніякого похмурого лісу та барлогу з лігвами тут не було. Перед нами постало місто чи селище з акуратними одноповерховими та двоповерховими будиночками, до яких ми й попрямували.

Сяйво місяця давало недостатньо світла, щоб добре розглянути селище. Але того, що я побачила поблизу, було достатньо, щоб розпалити в мені величезний інтерес.

За двадцять метрів від нас палало яскраве багаття. Біля нього метушилися люди й тварини. У відблисках полум'я хутро тварин переливалося різноманітними відтінками. Неподалік лунав дівочий сміх і брязкотів якийсь музичний інструмент.

Все виглядало, як звичайний пікнік, за винятком того, що відпочивальники мали дещо іншу природу. Розумом я усвідомлювала, що тварини біля багаття були перевертнями. Можливо, і люди, які співали душевні пісні під живу музику, теж були перевертнями. А можливо, й ні.

Проте страху вже не було. Звичайна на вигляд дівчина, сміючись, тягла величезного вовка за хвіст. Той, обернувшись, ліниво махнув лапою, повалив нахабницю на землю і легко притиснув.

Дівчина вислизнула, підвелася і стрибнула на білого звіра, перекинула його на бік і сіла зверху.

Спочатку я думала, що ми прямуємо до цієї галасливої компанії, але Павло, кивнувши тим людям, які, помітивши його, помахали руками, повів мене далі.

Я кинула швидкий погляд на свого провожатого. Намагалася зробити це непомітно, але він побачив.

– Потерпи трохи, скоро будеш вдома, – рівним голосом сказав Павло.

Я пригальмувала і здивовано підняла на нього очі.

– Куди ми йдемо?

– До стаціонарного порталу, – незворушно пояснив він. – Я обіцяв повернути тебе додому і зроблю це.

– Навіть якщо у тебе будуть неприємності? – уточнила я, згадавши категоричне розпорядження невидимого начальника, в якому це "вас" напевно передбачало і мою присутність.

– Навіть тоді.

– Послухай, Аполлінарію, – я потерла шию, яка раптово занила, – той хлопець мав на увазі мене, коли говорив "вас", адже так?

– Ти й сама це зрозуміла, то навіщо питаєш? І ще, не називай мене цим дурнуватим ім'ям! Ти чудово чула, як мене звуть! — отримала похмуру відповідь.

Ось це наїзд. Чого сердиться, спитати б? Ніби я вкусила його нижче спини.