Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

— Баттерсі, — промовив я. — Якось ти спитав мене, чи пам’ятаю я Баттерсі. Тепер пам’ятаю.

Бум! … … Бум! … … Приплив із Двадцять Другого Вестибюля посилювався й дедалі сильніше бив по Стінах Другої та Третьої Південно-Західних Зал.

— Ти бачив її послання, — сказав він.

— Так, — підтвердив я.

Тонкий шар Води з Брижами промчав Хідником і торкнувся моїх ніг. За ним умить надійшов ще один.

Раптом він засміявся; звук вийшов дивним: істерика під маскою полегшення.

— Ні, ні! — проказав він. — Мене так просто не здолати. Це не твої слова. Вони належать іншій людині. Насправді ти не пам’ятаєш. Це тебе Рафаель навчила. От справді, Метью, за якого дурня ти мене вважаєш?

Раптом він кинувся праворуч, до Пістолета, що лежав на Хіднику. Але я ретельно обрав собі положення і стояв ближче до Пістолета, ніж Однодумець. Я добряче, різко штурхнув Пістолет ногою. Той проїхав мармуровим Хідником і зупинився біля Північної Стіни приблизно за п’ятнадцять метрів. Повз наші ноги бігли нові Брижі, тепер уже глибші. Вони линули за Пістолетом, неначе ми всі грали у якусь гру, і вони намагалися його спіймати.

— Що?.. Що ти надумав? — спитав Однодумець.

— Де 16? — запитав я.

Він розтулив рота, аби щось сказати, але тієї миті залунав голос.

— Кеттерлі! — прокричав він. Жіночий голос. 16 прийшла!

Зі звучання я здогадався, що вона ховається в одних із Південних Дверей. Однодумець, не звиклий до розкотистого відлуння в Залах, спантеличено роззирнувся довкола.

— Кеттерлі! — крикнула вона ще раз. — Я прийшла по Метью Роуза Соренсена.

Він схопив мене за праве передпліччя і крикнув:

— Він тут! У мене! Прийди й забери його.

Гупання Припливу гучнішало. Від його Сили здригалася вся Зала. Вода вільно лилася крізь усі Південні Двері.

— Обережно! — гукнув я. — Він хоче тобі нашкодити. У нього Пістолет!

Із дверей, що ведуть до Першої Південної Зали, вийшла маленька тоненька постать. Вона була у джинсах і зеленому джемпері. Її темне волосся було зібране у хвіст.

Однодумець прибрав від мене праву руку (хоча продовжив тримати мене лівою). Тоді стиснув правицю в кулак і замахнувся всією рукою й тулубом, щоб ударити мене із силою; проте я хитнувся разом із ним і позбавив його рівноваги. Він мало не впав на Підлогу. Я звільнився від нього й побіг до 16.

На бігу закричав:

— Потоп наближається! Треба лізти вгору!

Не знаю, що вона змогла почути, та наполегливість у моєму голосі вловила. Я схопив її за руку. Ми разом побігли до Східної Стіни.

Перед нами обабіч Східних Дверей стояли Статуї Рогатих Велетів, але вилізти на них ми не могли: їхні тіла виходили зі Стіни за два метри над Підлогою, а нижче у стінах не було за що вчепитися. Поряд із Велетом зліва розташувалася Статуя Батька, що сидів із маленьким Сином на Руках; Батько виймав колючку із Синової Ноги. Я заліз у їхню Нішу, а тоді — на їхній Постамент. Усівся Батькові на коліна і, взявшись за одну з Колон ізбоку, а також спираючись ногами на Руку, Плече й Голову Батька, видерся на трикутний Фронтон, що увінчував Нішу. 16 спробувала вилізти за мною, та вона була нижча за мене і, підозрюю, не звикла видиратися. Вона вилізла Статуї на коліна, та, схоже, не розуміла, що робити далі. Я швидко зліз назад і підсадив її; з моєю допомогою вона вибралася на Фронтон.

Був полудень. У Десятому та Двадцять Четвертому Вестибюлях починались останні два Припливи, що наповнювали довколишню Місцевість буремними, лютими Водами.

За пів метра над Фронтоном знайшовся Глибокий Карниз або Уступ, що тягнувся вздовж усієї Зали. Ми видерлися на похилий Фронтон і підтягнулися на Карниз. Тепер ми перебували на висоті близько семи метрів над Підлогою. 16 поблідла і трусилася (вона явно не надто полюбляла видиратися), проте лице в неї було завзяте, рішуче.

Раптом Повітря роздер різкий тріск — здається, чотири звуки один за одним. На одну страшну мить я вирішив, що Зала обвалюється через Вагу та Вібрацію Вод. Я визирнув у Залу й побачив, що Однодумець іще не сів у свій човен (де він був би в безпеці); натомість він побіг до Північної Стіни, щоб забрати свій Пістолет. Він стріляв у нас.

— Лізь у човен! — гукнув я йому. — Лізь у човен, поки не пізно!

Він знову вистрілив і влучив у Статую над нашими головами. Я відчув гострий біль у чолі. Скрикнув. Підняв долоню. Коли я прибрав її, вона була у крові.

Однодумець побрів крізь рухливі Води до нас — напевно, захотів вистрілити в нас ефективніше.

Я знову крикнув йому — щось на кшталт «Припливи вже майже тут!», — але Води зусібіч потужно ревли, і я сумніваюся, що він мене почув.

Якби в нас не стріляли, ми могли б залишитися на Карнизі. (А потім, якби Води піднялися вище, ніж я очікував, можна було би знову полізти вгору.) Але так уже вийшло, що ми залишилися вразливі, беззахисні.

Приблизно на метр під нами виходили зі Стіни Спина й Передпліччя Рогатого Велета. Між його Спиною та Стіною була Прогалина, така собі мармурова кишенька. Я стрибнув; до неї було приблизно два метри вбік і один метр униз; мені це легко вдалося. Я поглянув на 16. Її очі округлилися від страху. Я простягнув руки. Вона стрибнула. Я її спіймав.

Тепер нас прикривало від Пістолета Однодумця Тіло Велета. Я підтягнувся на його мармуровій Спині, щоб визирнути з-поза його Плеча.

Однодумець уже відвернувся від нас і намагався дістатися човна. Але він надто пізно його покинув. Води доходили йому до колін, а Хвилі наввипередки смикали його. Борсаючись, Однодумець неначе ставав важчим; човен же, навпаки, легшав, вільнішав. Він танцював на Водах, кружляв з однієї Частини Зали до іншої; ось він біля Північної Стіни, а ось уже на пів шляху до Західної. Однодумець постійно змінював напрямок, женучись за ним, але перш ніж устигав зробити кілька виснажливих кроків, човен опинявся в геть іншому місці.

Раптом човен неначе згадав, навіщо його сюди принесли, й вирішив врятувати Однодумця. Повернувся й поплив просто до нього. Однодумець простягнув руки й нахилився вперед, щоб його впіймати. Човен відділяло від його рук заледве пів метра. Здається, на мить Однодумець торкнувся рукою його носа; а тоді човен розвернувся і зник: його понесло до Західного Кінця Зали.

— Лізь! Лізь! — крикнув я. Ловити човен уже було пізно, але я думав, що він може й урятуватись, якщо полізе вгору. Однак