Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Тихо, сестри, тихо! — спробував заспокоїти жінок отець Пилип. — Татар сльозами не проймеш. Будемо уповати на Господа. На Господа нашого та наших воїв.

— А де вони, вої? Повів князь дружину з Києва. Хто з татарвою воювати буде?

— А ми нащо? — стукнув посохом по сходинці отець Пилип. — Чи ти, Кузьмо, забув, як ратище тримати? Нащо князь дружину з Києва вивів — то його княжа справа. Коли неправду вчинив — то перед Господом відповідь усі однаково тримають, і князь, і останній смерд.[80]

— А звідки про татар стало відомо? Може, помилка? Може, дарма галас здійняли?

— Немає помилки. Гонець два дні верхи рискав, задубів геть! Одва з коня зняли, розігнутися досі не може. За день-два хан Батий під мури святого Києва прийде.

— А воєводу попередили? — знову спитав той же голос.

— Одразу послали… Я так міркую, — отець Пилип знову підвів руку, — треба усім з Подолу йти. Негайно! Під захист мурів київських. Бо виріжуть усіх до ноги! Збирайте добро — і у Верхнє місто.

Натовп знову загув. Заголосили жінки, наче за небіжчиком. Мужики, хоч і стояли сльози на очах, плакати не могли — соромно.

* * *

— Воєводо! Монах до тебе з церкви святого Іллі. Кричить, справа нагальна! Від отця Пилипа…

— Хай увійде!

Воєвода сидів на лавці, у довгій сіруватій сорочці з розстебнутим комірцем, без пояса. На ногах — товсті шкарпетки з овечої шерсті. Очі втомлені, червоні — скільки недосипав, недоїдав, все по мурах бігав, підстьобував та підганяв киян. Не усі розуміли небезпеку, що насувалася, не всі бажали йти працювати на мурах, коли і своїх справ доста, але воєвода був суворим і спуску не давав нікому, ні вятшим людям, ні смердам, ні купцям, ні ремісникам. Тому і зробили багато: полагодили мури, де це було потрібно. Поновили запас дров біля чанів для кип’ятіння води та смоли, натягали на мури каміння. Камінь, скинутий з високого мура — зброя проста й безвідмовна. Якщо влучить у маківку — не зрадієш! Невтомно працювали зброярі: витісували тисячі стріл, кували шаблі та мечі, вистругували списи, виготовляли перначі та кистені, рогатини та бруси, булави та шестипери[81] — усе згодиться, коли прийдуть татари. Аби било міцно, аби допомогло відстояти від грізного ворога рідне місто.

У світлицю зайшов монах у чорній рясі, високий, широкоплечий, з великою бородою. Широко перехрестився на образи у кутку і глибоко вклонився воєводі.

— Що скажеш? — запитав Дмитро.

— Татари близько, — коротко відповів монах, — йдуть на нас.

Воєвода заплющив очі. «Ось воно… — подумав він, — ось воно! Прийшло випробування!»

— Як близько? — Голос його одразу охрип. — Звідки відомо?

— Гонець прискакав. За два дні бесермени тут будуть.

Дмитро чекав на це. На це чекали всі й давно. Ще три роки тому, зимою, у грудні, під ударами невідомих кочівників впала Рязань. Не врятували місто ані круті  схили Оки, ані відчайдушна сміливість князя Юрія Ігоревича. Усіх вирізали жорстокі татари, залишивши по собі згарища та гори трупів. Позаторік упали Володимир, Суздаль, Москва, Ярославль, Кострома, Козельськ і ще безліч міст на північ та схід від Києва. Торік, восени ж, упав Переяслав, який до цього ніхто не брав. Мстислав Глібович віддав Богу душу у цій боротьбі, але відстояти місто не зміг. Потім татари взяли на списа Путивль, Глухів, Вир, Рильськ…

Все ближче та ближче до Києва небезпека. Торік же прийшов під Київ Менгу-хан, прислав у Київ своїх послів, та тільки князь Михайло наказав їх усіх вбити, а потім, злякавшись свого вчинку, втік до угрів. Не став Менгу-хан торік брати Київ, вирішивши, що війська в нього малувато, але тепер! Згадають татарове тогорічну загибель своїх послів…

Князь Данило увійшов до Києва і також утік! Туди ж, до угрів! А дихання смерті ставало все відчутнішим, спекотним та сморідним. Щодня вона ближчала, і не було сили, яка б змогла зупинити це наближення. Прихід цього жаху був неминучим, як неминучий прихід дня та ночі, літа та зими, народження та смерті. Прийшла година випити свою чашу, зійтися у смертельному герці з низькорослими вузькоокими бесерменами, нехристями, жорстокими та хитрими. Як то все воно буде? Чи зможуть вони вистояти?

— Ах, княже, княже… Послав ти мене на подвиг, та тільки чи зможу я? Чи не злякаюся неминучої смерті? Немає міста, яке витримало татарську навалу! Чи встоїмо ми? Чи додамо у скорботний перелік ще один рядок? На все воля Божа…

Розділ 18. Що таке пофігізм?

— Ви не маєте можливості надати мені допомогу! Ніхто не може допомогти мені думати. Ви що, можете думати за мене? — Фьюфел ображено закопилив губу, помовчав трішки і впевнено закінчив: — Думати за себе можу лише я сам!

— Безперечно! — погодився Флоквел. — А про що ви так посилено розмірковуєте, шановний Фьюфеле?

— Ми, пофігісти, завжди думаємо лише про одне: на фіга все це потрібно?

— Що усе? — не зрозумів Мозя.

Тубілець важко зітхнув. Бесіда дратувала його, але прибульці відступати не збиралися, і Фьюфел вирішив: краще задовольнити їхню цікавість, ніж витрачати час на пояснення.

— Ось це усе! — Фьюфел зробив округлий жест руками. — І я у тому числі. Ось дерево, наприклад. Воно потрібне для того, аби я їв його плоди. Воно годує мене, правильно? А коли мене тут не було, хто їв ці плоди? Вони падали і гнили… Дерево тоді ж було не потрібне! Тоді звідки і нащо воно з'явилося?

— А навіщо це вам потрібно знати? — поцікавився Флоквел. — Ви що, не можете жити просто так?

— Як це просто так? — здивовано підняв брови Фьюфел. — А думати тоді над чим?

— Так вам же все одно усе пофігу! Тоді яка різниця, додумаєтеся ви до чого-небудь чи ні? Хоча б, наприклад, ось до цього, — Флоквел скопіював округлий рух Фьюфела.

— Ви мене не плутайте! — розлютився тубілець. — Мало мене дістають тут усякі, — він неприязно подивився у бік кущів, — так тепер і ви на мою голову невідомо звідки звалилися! Йшли б ви своїм шляхом і не відволікали мене. Ні, ви лише погляньте на них, — невідомо кому поскаржився Фьюфел, — прийшли і не дають думати. Уся планета над цим думає, а ви тут дурницями займаєтесь!

— Уся планета? — здивувався Флоквел.

Агент озирнувся довкола. Навіть ознак будь-якої цивілізації він не побачив. Тільки дерева, трава, сонце на півнеба, тубілець та підозріле ворушіння у кущах.

— Хто там ворушиться? — запитав Мозя у тубільця.

— Та